Епізод 7: Лондон на зв’язку

В честь п’ятиріччя фірми Ігор вирішив влаштувати скромний корпоратив. В ресторані замовили окремий зал і запросили розділити наше професійне свято кількох вірних клієнтів.

Я вже спізнювалась у ресторан, коли вийшла із душу з мокрим волоссям. Не знаю, яка муха мене вкусила ще при народженні, але запізнюватись всюди, окрім роботи – це моя фішка. І навряд чи тут винне хронічне невезіння, але саме на нього я списую цю біду.

До речі, моя химерна вдача потроху поверталась. Проявлялось це у дрібницях: підбитий мізинець на нозі, пакет з речами, який я забула у камері схову та останнє прання, коли купа моїх речей набули зеленуватого відтінку завдяки новому светру.

Мені не хотілось звертати на це уваги – в основному життя було прекрасним. Із ув’язнення у шафі звільнилися піджак і брюки чудового  відтінку лаванди. До ресторану я вирішила вдягтись красиво, але у власному стилі. Костюм був широким і моя фігура губилась в ньому. Я полюбляла цей стильний ефект, не маючи жодного бажання демонструвати свої форми, хоч вони й були доволі привабливими.

Макіяж зробила звичний: нанесла тон на шкіру, підкреслила брови і додала туш на вії. А от з волоссям мені захотілось втнути щось особливе. В хід пішов стайлер для завивки кучерів, який Віка подарувала мені на восьме березня. Кілька разів впікши пальці і вуха, я все ж змогла створити щось схоже на «голлівудську хвилю».

В моєму арсеналі не було жодної пари взуття на підборах. Я ж собі не ворог. Проте хотілось виглядати святково й доречно. Тому замість звичної пари кросівок, я обрала лофери – щось схоже на гарні чоловічі черевики, але більш витончені. Цю покупку мені пощастило здійснити в Лондоні, бігаючи по дешевим крамницям.

Я глянула в дзеркало і побачила себе у всій красі. Це був мій святковий образ і доводилось берегти його для особливих днів. Чесно кажучи, мені шкода витрачати стільки часу на збори в будні. Але сам Ігор велів явитись на свято при параді.

Від невмотивованого милування собою відволік дзвінок. Телефонувала Рита і я хутко взяла трубку. Вона привіталась і запитала:

— Як нова робота?

— Чудово! Просто мрія. В нас сьогодні корпоратив в честь дня народження фірми.

— Добре, що тобі подобається, — Рита сказала це без особливого ентузіазму і продовжила, — Ти майже рік не приїздила до нас. Вже час. Я куплю тобі білет. На яке число планувати?

— Стоп! Яка поїздка? Я лише місяць працюю на новій роботі. Ніхто не дасть мене відпустку чи щось подібне. — весело промовила я, не очікуючи гострої реакції.

— Тіно! Якщо я сказала, що треба приїхати – значить треба. Нічого за тиждень з твоєю роботою не станеться!

— Навіщо? Навіщо мені ризикувати роботою заради того, щоб бігати з Томасом по музеям? В тебе ніколи немає часу на мене! — не знаю, що зі мною сталось, але злість різко прорвалась назовні.

— Тіно, пильнуй, що кажеш! — тон Рити став суворим і рівним.

— Обов’язково! Все, мені треба бігти, запізнююсь. Гарного вечора!

Своє побажання я кинула з іронією, ображаючись на Риту за те, що вона так зневажливо поставилась до моєї роботи. Вже через секунду мені стало соромно. Але обірвавши дзвінок на некрасивій ноті, я соромилась зателефонувати знов.

Персик вирішив потертись об мої ноги і я насварила його за диверсію. Довелось шукати щітку і знімати з тканини руду шерсть, якою мене щедро відмітив кіт.

З голови не йшла розмова з Ритою. Інколи вона бувала відстороненою і холодною зі мною, але ніколи не зневажала моїх досягнень. Мені не хотілось нікуди їхати: в мене була класна робота, нові та старі друзі і безліч планів, які я хотіла втілити. Подорож не вписувалась у заплановане.

Я крутила в руках телефон, набираючись хоробрості попросити вибачення за свою поведінку. Однак Рита відтанула першою. Я одразу взяла слухавку і мовила:

— Вибач…

— Це ти мені вибач. В мене стрес через роботу – стільки справ. — голос Рити і справді звучав втомлено.

— Я не зможу приїхати. Може пізніше вдасться вирватись. — я не збиралась відступати, але й сваритись не мала бажання.

— Все добре, я розумію. Ти молодець, що знайшла нову роботу. Я пришлю тобі пару пляшок хорошого вина – дуже старого! Відсвяткуєш з друзями свої успіхи. — Рита вміла робити дорогі подарунки і мені навіть страшно було уявити, скільки може коштувати пляшка «старого» вина.

— Дякую! Може не варто? Ти ж знаєш, як працює наша доставка, — я розсміялась.

— Не хвилюйся, навіть доставка не завадить мені привітати тебе. — голос Рити здавався веселим.

Попрощавшись із тіткою, я викликала таксі і вийшла надвір. На душі стало приємніше. Добре, що ми з Ритою ніколи не сварились надовго. Так вже повелось, що ми швидко спалахували і так само швидко перегорали.

Таксі зупинилось біля ресторанного комплексу за містом, який зі всіх боків оточував ліс. Красива доглянута територія милувала око. Тут і там розкинулись утепленні альтанки. А біля входу чулось дзюрчання штучного водопаду.

Я налаштувалась гарно відпочити й запам’ятати кілька смішних історій про п’яних колег. Корпоратив – це подія на яку всі чекають, а опісля намагаються забути, як сороміцьке сновидіння.