Привороти

Епізод 9: Жінки у чоловічому світі

Перебуваючи у стані, близькому до марення, я все ж змогла написати повідомлення подрузі. Всього три слова: «Абрикос, їду додому». Колись давно ми домовились, що «абрикос» буде нашим таємним кодом на випадок біди.

Тоді ми сміялись і жартували про викрадення інопланетянами чи ще якусь дурню. Зараз я знала: Віка зрозуміє. За хвилину вона подзвонила. В мене поцілила купа питань, а язик відмовлявся ворушитись. Я бубніла щось нерозбірливе і від цього подруга перейшла на ультразвук.

Зрозумівши, що вона не доб’ється від мене розумних відповідей, Віка сказала: «Їду до тебе!». Я абсолютно не тямила, що за стан накрив мене з головою. Почувалась так, немов кілька масажистів розминали мої м’язи годинами.

Усе тіло було ватним і розслабленим. Зникли біль, втома і страх. Таксист зрідка поглядав на мене у дзеркало. Коли ми зупинились, я ледь впізнала власний будинок. Водій вийшов з автівки і відчинив двері для мене. Ніколи не зустрічала настільки галантних таксистів.

Але помітивши куди він дивиться, я усе зрозуміла. Чоловік намагався обережно роздивитись мої брюки – порвані трохи вище колін і заляпані кров’ю. Мені стало незручно і я спробувала прикрити дірки руками.

Водій допоміг мені вибратись з авто. І навіть довів до під’їзду. Таксист – добра душа, поривався провести мене під двері квартири. Але на сьогодні мені вистачило допомоги від незнайомців.

Я зайшла у квартиру і зачинилась на всі замки, що були у дверях. Поступово повертався біль і паніка. Розум відмовлявся обробляти інформацію і покинув мене наодинці з уривками блукаючих думок.

Зі ступору вивів дзвінок у двері. Я сиділа на дивані одягнена і взута. Зусиллям волі пішла відчиняти двері. На порозі стояла розтріпана й схвильована Віка.

Вона зрозуміла все у ту ж мить, як побачила мене. Судячи з її реакції, вигляд я мала страхітливий. Подруга кинулась обіймати мене, а з моїх очей нарешті полились ріки сліз, що зібрались за невидимою греблею.

Я розповіла Вікі про все, що сталось – без прикрас. Вона мовчки слухала мене і терпляче зносила періодичні напади істерики під час моєї розповіді.

Тільки жінка могла зрозуміти іншу жінку, яка стикнулась з типовим проявом маскулінності – насиллям. І хай навіть часи змінювались, прогрес крокував по землі семимильними кроками, але дещо залишалось незмінним – були ті, хто вважав своїм обов’язком зневажати гуманність і нові соціальні цінності.

В такому світі жінці необхідно сестринство – оплот підтримки і сили. Допомагаючи одна одній, ми допомагали собі. Бо якщо ми мовчали, коли приходили за нашими сестрами, то нікому буде вступитись за нас, коли настане наша черга.

Через кілька годин мені здалось, що я виплакала усі сльози. Не вистачало сил говорити. Віка відправила мене у душ і я просиділа там цілу годину. Подряпини на ногах боліли і шкіра навколо набула тривожного червоного відтінку.

Подруга обробила мої рани антисептиком. І приготувала нам поїсти. Якщо чесно, то мені шматок у горло не ліз. Я почувалась хворою, виснаженою і нещасною. Але, щоб не ображати Віку і її старання – поїла і випила гарячого чаю. Зрештою, я змогла розмовляти більш спокійно:

— Чому всі чоловіки такі покидьки? — запитала я подругу.

— Не всі. Тобі погано через одного конкретного… — Віка не змогла підібрати цензурних слів, щоб описати Артура і продовжила, — однак хороших людей набагато більше. Згадай наших друзів, батьків, навіть інших своїх колег – усі вони звичайні спокійні чоловіки. Ніхто із них не нападає на жінок.

— Не знаю. Я вже ні в чому не впевнена. Може у них просто не було шансу? — моя злість у цей момент поширилась на увесь чоловічий рід.

— Я розумію. Але не дай йому спотворити твою душу. Ти прожила двадцять п’ять років і жодного разу не зіткнулась із насиллям до цього моменту. Про що це говорить? Таких, як цей Артур – одиниці. — Віка намагалась вивести мене із лабіринту ненависті, як Аріадна.

— Певно ти маєш рацію, — зітхнула я.

— Що ти збираєшся робити?

— В якому сенсі? — її питання ніби обдало мене крижаною водою.

— Може заяву напишеш?

— В поліцію? Ти смієшся? Для чого? Щоб із цієї історії зробили сюжет для містечкових новин? Мені вистачило кошмару, не хочу більше. Всі заяви складають в одну шухляду і забувають про них, якщо тільки немає можливості струсити грошей із нападника. От тоді вони беруться до справи. В будь-якому випадку – я залишусь в програші.

— Він може вчинити таке ще з кимось. І може наступній дівчині не пощастить так, як тобі. Безкарність дозволяє подібним йому ходити серед людей, замість того, щоб сидіти за ґратами. — Віка не вгамовувалась і переходила межу.

— А від того, що моя заява опиниться у шухляді, його обов’язково покарають? — я злякалась і не уявляла, як зможу розповісти про те, що сталось комусь чужому.

— Ти маєш право вирішувати сама, пробач. Я просто не уявляю, що ти збираєшся робити далі. Підеш післязавтра на роботу?

— Я ще сама нічого не знаю. Не знаю навіть, що з ним сталось. Його щось кинуло…

— Не щось, а хтось. Якась хороша людина вступилась за тебе. А твій переляканий мозок створив собі фантазію. Скоріш за все, він прийде в понеділок на роботу добряче підбитий. А якщо пощастить – то твій рятівник позбавив увесь жіночий рід цієї проблеми.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше