Епізод 4: Відверта розмова

В мене складалось враження, що Ізольда Генріхівна забула про існування нової людини у фірмі. Навіть її помічниця Яна перестала надсилати листи із завданнями електронною поштою.

Якщо говорити відверто: я не засмутилась. У мене було багато вільного часу, який я використовувала для спілкування з Артемом. За якийсь тиждень ми стали друзями. Могли спокійно розмовляти на будь-які теми.

Проте доводилось ховатись від усіх. Будь-які неробочі стосунки між працівниками заборонялись політикою агенції. Виявилось, що серед стосу паперів, які я підписала, був і цей пункт. От же ж дурепа, треба читати все, що підписуєш!

Однак такі речі відслідковувала охорона. А там у мене була своя людина. І не хто інший, як сам голова охорони. Ніхто не заважав йому годинами ошиватись у моєму кабінеті. В один із таких моментів він дещо запропонував:

— У вихідні на мотодромі будуть змагання любителів. Хочеш подивитись?

— На що подивитись? Як ти намагаєшся покалічитись? — я й справді не могла спокійно спостерігати, як хтось піддає себе ризику.

— Я взагалі-то планую виграти. Призовий фонд смішний, але обійти інших – свята справа, — Артем відкинувся у кріслі навпроти мене.

— Побути твоїм талісманом? — розсміялась я.

— Не впевнений. Я ще не склав думки про твою здатність приносити везіння.

— О, везіння – моє друге ім’я. — Артему не обов’язково було знати, що раніше я була ще тою невдахою.

— То ти прийдеш? — його питання супроводжувалось забороненим прийомом – сумними очима.

— Так. А зараз дай попрацювати, будь ласка. — хоч роботи було небагато, але я вже почала остаточно розслаблятись.

Артем залишив мене й пішов займатись власними справами. Я звикла до його постійної присутності, але інколи це занадто відволікало. Мені доводилось боротись з бажанням розглядати пухкі губи, чаруючі очі та великі сильні руки охоронця.

І тільки його компанія повертала мене до нормального життя. Навколо Артема так і не з’явилась аура, що дуже тішило. Я вже навіть обмежила спілкування з Вікою, бо її особисте життя відбивалось божевільними кольорами навколо. В мене втомлювались очі і розум. Певно важко назвати мене хорошою подругою.

Під кінець робочого дня до мене завітала Ізольда Генріхівна, як завжди – ідеальна від маківки до кінчиків пальців. Її костюм винного кольору відтіняла помада на вустах. Вона взяла з мого столу статуетку слона і крутила в руках, ніби перевіряла мої нерви на міцність. Я навіть боялась порушити тишу і почувалась вельми незручно. Ізольда мовила:

— Гадаю, ти вже ознайомилась зі своєю роботою. — порцеляновий слон викликав у неї відразу, як дешевий мотлох і вона поставила його на місце.

— Так. Немає ніякої різниці із тим, чим я займалась раніше.

— Я дала тобі час для адаптації. Але бачу, що ти не тільки роботою займалась, а й знайшла нових друзів. — Ізольда посміхнулась мені, немов сніжна королева відтанула на секунду.

— Ну, так… Я потроху знайомлюсь з колективом… — хвилювання стисло мій шлунок.

— В мене є завдання для тебе. До нас звернувся новий клієнт, хоче піти у політику, а для цього потрібен вдалий імідж і народна любов. Хочу, щоб ти розробила стратегію для нього. Вона має бути в мене у понеділок зранку. — Ізольда обперлась руками на стіл, а її нігті відбивали по поверхні дивний ритм.

— Я маю встигнути за два дні? — перепитала я невпевнено.

— Ну чому ж за два? Є ще вихідні. Я ж не просто так плачу тобі гроші! Можеш трохи попрацювати для різноманітності.

— Добре. А що за клієнт?

— Подробиці тобі надішле Яна.

Ізольда ще раз окинула поглядом невеличкий кабінет і задоволено усміхнулась сама собі. До мене прийшли перші тривожні дзвіночки, котрі сповіщали, що мій новий бос – не дуже приємна людина.

Через неочікуване завдання я мала б відхилити запрошення Артема зустрітись на вихідних. Але мені кортіло проводити із ним більше часу. Та й як могли врятувати моє становище пара годин?

Час пролетів швидко. Так завжди буває, коли ти чимось зайнята і маєш певний термін на виконання роботи. Так званий – дедлайн. Як же я не люблю це страхітливе слово. Для мене воно звучить так, наче вкінці тобі знесуть голову, якщо не встигнеш. Хоча я перевіряла – не знесуть! Але з Ізольдою могло статись все, що завгодно.

Половина суботнього дня відійшла під робочі питання. Я добре розрахувала час і знала, що можу викроїти пару годин на Артема і потім знову повернутись до своїх баранів. Точніше, до одного конкретного барана – майбутнього депутата.

Для мотодрому підходив простий зручний одяг, якого в моїй шафі назбиралось вдосталь. Я обрала симпатичні широкі джинси, вузький топ, що обтягував мене, наче друга шкіра і сорочку в клітинку. Артем оцінив мій образ:

— Гарно виглядаєш. Добре, коли дівчині пасує звичайний одяг – тоді вона точно красуня.

— Дякую! — його компліменти повертали мені впевненість, бо я обзавелась поганою звичкою: порівнювати себе з іншими жінками в офісі.

Артем швидко домчав нас до мотодрому. Я почала звикати до швидкості і до обіймів на мотоциклі під час руху. І то нічого, що обіймала я його, а не він мене. Все ж таки, ми домовились про рамки з самого початку.