Епізод 5: Дедлайн, побачення і Віка

Після поцілунку у суботу я літала далеко в хмарах і ледь встигла виконати завдання Ізольди. Але доробляти його довелось з великим зусиллям і без ентузіазму. Мої думки захопив Артем. І хоч я намагалась вигнати його образ геть, він усе одно повертався: ліз, як не у двері, то в вікно.

Зустріч з Ізольдою майоріла на моєму обрії. Певно через це мій настрій зіпсувався ще у понеділок зранку. Я скинула свою стратегію Яні, помічниці Ізольди, а після обіду мала почути вирок. Весь цей час мені довелось відволікати себе дрібною роботою, аби не нервувати.

Підіймаючись зранку ліфтом, я раптом помітила дещо дивне. Будівля мала п’ять поверхів. Всі працівники агенції підіймались максимум на четвертий – висновок, побудований на спостережливості. А що ж було на п’ятому? Це питання засіло в далекому кутку мого розуму і дзижчало, немов набридливий жук.

На панелі в ліфті було два отвори для пластикових карток. Один із них використовували всі, хто хотів підійнятись чи спуститись. Інший отвір пустував. Я не помічала, щоб хтось вставляв у нього картку. В повітрі зависла інтрига. Я знала, що не заспокоюсь, поки не довідаюсь правду.

Яна подзвонила мені й викликала у кабінет Ізольди. Я приготувалась до добрячої прочуханки від керівництва. Тому зовсім не здивувалась, коли Ізольда почала розносити мою стратегію на шматки:

— Це по-твоєму рівень моєї агенції? Чим ти взагалі займалась усі ці дні?

— Я можу переробити, — спокійно відповіла я.

— Де креатив? Де індивідуальний підхід? Тексти пусті! Ти не могла бодай якусь емоцію вкласти? — Ізольда відчитувала мене зі знанням справи.

— Давайте я виправлю, — я спробувала зупинити потік докорів, який ніяк не міг змінити ситуацію.

— Ні, ти вже зробила все, що могла. Стратегію підготувала Тетяна. Ти прийдеш на презентацію для клієнта, сядеш в куточку і спробуєш хоч чомусь навчитись. А зараз ти вільна! — Ізольда відкинула довгі красиві пасма від обличчя і повернулась до мене спинкою крісла.

Мій настрій зіпсувався безповоротно. Я вийшла з кабінету Ізольди та мало не зіткнулась з Яною. Це була молода красива дівчина трохи за двадцять. Її русяве волосся розсипалось по плечах і блищало медовими відтінками. Вона мала витончену фігуру і була дещо нижчою за мене. Яна носила окуляри і цей аксесуар зовсім не псував приємний вираз її обличчя. Вона запитала:

— Перше завдання?

— Так, — відповіла я і додала, — провалене з тріском.

— Вона так з усіма новенькими. Трохи крові поп’є і заспокоїться. Кожна з нас через це проходила! — Яна підморгнула мені та тихенько влетіла в кабінет Ізольди, як завзяте колібрі.

Мій телефон шалено затремтів у кишені. Я поглянула на екран і побачила фото подруги. Віка рідко дзвонила посеред дня, тому я швидко відповіла. Голос подруги тремтів:

— Все, приїхали.

— В якому сенсі? Що сталось? — по її сумному голосу я зрозуміла, що справа серйозна.

— Я зустріла свою другу половинку, рідну душу, істинне кохання. А він мене ігнорує, — на останньому слові Віка не втрималась і пустила сльозу, за мільйон років дружби, я вже могла визначити це по голосу.

— Я більш ніж впевнена, що ти себе накручуєш!

— Ні, ти не розумієш. Така, як я не потрібна йому. — в телефоні повисла страждальницька тиша.

— Тобі дуже погано? — запитала я, не бажаючи втрачати останню надію на вечір з Артемом.

— Гірше не буває!

— Тоді приїжджай ввечері до мене, будемо заліковувати твої сердечні рани, — зітхнула я.

— А ти не мала планів?

— Ні! — я впевнено збрехала, згадуючи скільки разів Віка міняла свої плани заради мене.

— Тоді до вечора!

Я знала, що вчинила правильно, але якась частина мене пручалась до останнього. Чудовий план на вечір відлетів у небуття, як прекрасний оманливий міраж.

Довелось поговорити з Артемом і вибачитись тисячу разів. Я помітила легке розчарування в його посмішці, однак, він усе зрозумів. І навіть заспокоїв мене. Побачення перенесли на наступний вечір.

Віка з’явилась вчасно. Подруга окупувала мій синій диван, ніби пацієнт на сеансі у психолога. Її історія викликала в мене посмішку, яку я намагалась старанно приховати.

Одного разу щасливчик, на ім’я Роман, купив квартиру у тому ж будинку, де жила Віка. На той момент вона страждала у стосунках із черговим альфонсом. І тому Віка не одразу звернула увагу на нового сусіда.

Минуло кілька тижнів і вона вигнала в шию брехливого коханця, що наостанок прихопив кілька прикрас своєї дами. Віка не довго страждала і помітила тихого спокійного Романа. Вони познайомились і навіть завели добросусідські відносини. Але підступний Роман ігнорував дівчину і не запрошував на побачення, не дивлячись на купу натяків, які вона так щедро роздавала.

Вислухавши Віку до кінця, я мало не осатаніла. Значить, моє побачення зірвалось тільки через те, що хтось не вміє ставити прямі питання. Я перебила подругу:

— Віка, я тебе приб’ю! Так ти через це мало не ревіла вдень?

— Май совість. Ти не бачила Романа. Він приємний, симпатичний, твердо стоїть на ногах. Он уже й квартиру власну має. А мені дістаються лише невдахи, які ще й потім обкрадають.