Епізод 8: То секта чи просто купка психів?

Прокинулась я у власному ліжку. За вікном стояли сутінки. Тіло боліло і здавалось слабким. Я глянула під ковдру і справдились мої найгірші підозри: замість офісного одягу на мені була піжама, котру я завжди ховаю під подушку вранці.

З кухні долітав чийсь голос. Через зачинені двері важко було розібрати кому він належить. Я почувалась налякано і ніяково. Хто міг принести мене у квартиру і чому перевдягнув?

Я спробувала підвестись з ліжка. Але відчуваючи себе побитою після температури, закинула цю ідею подалі. Тим часом двері кухні відчинились і хтось йшов до мене. Останнє, що я пам’ятала – це очі Валентина і його «Все буде добре». І мені здалось, що зараз у кімнату увійде саме він.

Не знаю, що відчула, коли побачила Яну. Чи то полегшення, чи може легкий укол розчарування. Але навіть її присутність виглядала дивною. І я поцікавилась:

— Давно ти тут?

— Ні. Приїхала пару годин тому. Ти нас всіх дуже налякала. — Яна сіла на край ліжка.

— А що взагалі сталось?

— В тебе піднялась температура під сорок. Після презентації ти знепритомніла і ми викликали швидку. Вони хотіли забрати тебе в лікарню, але Валентин настояв, щоб ти залишилась. Скажи спасибі, а то прийшла б до тями не вдома, а десь в обдертій холодній палаті.

— Дякую, — тільки й змогла видавити з себе я.                                     

— Не хвилюйся, в тебе лише застуда. Коли температура впала, Валентин викликав знайомого лікаря і він тебе оглянув тут. — Яна розповідала все спокійно, ніби так і мало бути.

— Валентин був тут? — мені стало незручно.

— Він привіз тебе додому. Ох, як же він сварив Ізольду, що затягла новеньку на презентацію! Там був такий скандал! Всього не чула, але погризлись вони добре. — Яна почала гладити Персика, котрий спав у мене в ногах.

— А хто мене перевдягнув? — від звістки, що Ізольда отримала на горіхи, мені стало дещо веселіше.

— Не я. — Яна несміливо поглянула мені в очі, ніби щойно повідомила якийсь сороміцький секрет, — коли приїхала, ти вже була під ковдрою.

Мені стало ніяково, захотілось сховатись від Яни. Персик зрадницьки мурчав, підставляючи їй сите котяче пузо. Всі навколо добре влаштувались, окрім мене. У власній домівці я почувалась, як на сцені. Хто тут ще міг хазяйнувати, поки я спала? Яна помітила моє невдоволення і продовжила:

— Ти вибач, звичайно, що ми так безцеремонно вдерлись. Але ніяких родичів поруч ти не маєш. А ми своїх не кидаємо. «Валентайн» - це одна велика сім’я.

— Я вдячна, — довелось збрехати, щоб не виглядати свинею.

— Як ти зараз почуваєшся?

— Досить нормально. Тільки голодна, — відповіла я і спробувала встати з ліжка.

— Ні, не вставай! Лікар наказав відпочивати. Зараз я принесу тобі суп.

— Який суп? — я гарячково намагалась згадати звідки в моєму холодильнику могла з’явитись ця страва.

— Валентин замовив курячий суп і ще багато всього. З голоду не помремо, — посміхнулась Яна.

Мене бентежило те, що до моєї персони проявили увагу і піклування малознайомі люди. Це виглядало якось ненормально. Але суп був настільки смачним, що вже за кілька хвилин моя обережність подалась геть у невідомому напрямку.

Яна взяла й собі перекусити – її тарілка була повністю зеленою і не викликала у мене цікавості. Закінчивши трапезу я нарешті згадала, що не знаю яка ж зараз година. Яна відповіла на моє питання:

— Десята вечора.

— Я проспала п’ять годин?

— Ага, і ще двадцять чотири накинь зверху. Погано тобі стало вчора.

— Серйозно? — від несподіванки я голосно видихнула повітря.

— Так. Минулої ночі тут залишився Валентин – наглядав за тобою. А сьогодні переночую я. — Яна не запитувала дозволу, а ставила мене перед фактом.

— Не треба заради мене так напружуватись. Все добре, мені стало набагато краще. — я спробувала позбутись нав’язливого піклування.

— Ось це вже ні! Я залишаюсь і крапка. Тепер ми – твоя родина… — останні слова Яни прозвучали зловіще.

Я напружилась. Мої колеги справді поводились, як члени секти, що намагаються заманити новачків у свої ряди. А ці красиві слова про одну сім’ю? Нормальні люди такими виразами не розкидаються. Навіть, якщо роботодавець і називає тебе своєю родиною, то одразу дає зрозуміти й те, що ти – лише бідна родичка.

Думки про звільнення захопили усю мою увагу. Яна тим часом стелила собі постіль на моєму улюбленому синьому дивані. А я вирішила поставити пряме незручне питання, не обминаючи гострих кутів:

— Чому ви так дбаєте про мене? Тільки, будь ласка, не говори про одну сім’ю! — я приготувалась поводитись жорстко і безкомпромісно.

— Ти особлива, Тіно… І ми давно тебе шукали. Але боюсь, що поки зарано відкривати тобі усі карти. — Яна відповідала спокійно, наче розмовляла з малим нерозумним дитям.

— Після таких слів по-твоєму я маю здатись і спокійно заснути? — мій терпець тріщав по швах.

— Ти віриш, що у світі буває дещо більше, ніж здатна побачити пересічна людина? — Яна обернулась і кинула на мене серйозний погляд.