Глава 3. Епізод 1: Одна родина

Ніч минула спокійно і навіть сни не тривожили мій світ. Я часто бачу насичені дивні картинки уві сні, але цього разу мене ніби вимкнули. Так чудово було просто відпочити й прокинутись з шаленим зарядом енергії.

Я вирішила не квапитись з виходом на роботу. Після неприємних відчуттів на першому етапі ініціації мені хотілось розібратись із тим, чи варто йти далі.

З одного боку мене штовхав у плечі вроджений інтерес до всього незвіданого й містичного. А з іншого – здоровий глузд підказував, що нічим хорошим це не закінчиться.

Навіть після невеличкого простого ритуалу я почувалась інакше. Наче щось нове приклеїлось до мене. Я дивилась у дзеркало і бачила добре знайому Тіну, проте, в очах і виразі обличчя проступав ще хтось.

Мені подобалась химерна переміна. Я наче стала цікавою, дивною і трохи зухвалою. Вперше у мене з’явилось бажання підкреслити свої метаморфози.

І я вирішила прислухатись до внутрішнього голосу. Взяла гроші, які старанно відкладала про всякий випадок і вирушила у торговельний центр. Я ще навіть не підозрювала, що саме збираюсь купувати.

Для початку надумала взятись за найлегше завдання: обновити домашній текстиль та купити кілька нормальних піжам на заміну моїм розтягнутим мішкам для картоплі.

На диво, мені захотілось придбати щось красиве, а не просто – комфортне. У відділі постільної білизни я шукала дещо витончене, ніжне і приємне на дотик. Вперше в житті мені довелось проігнорувати стенд із бавовняними виробами такої жорсткості, що зранку прокидаєшся подряпаною.

Надихнувшись власним успіхом, вирішила стати на крихкий лід і зайти трохи далі. Хотілось експериментів з одягом та стилем. Я забігла навіть у косметичний магазин і придбала ту страшну підводку для очей з довгим м’яким пензликом. Якщо мені судилось стати відьмою, то якусь там лінію намалювати точно здужаю. Хоча: не факт.

Я носилась по торговельному центру з одного магазину в інший. Аж поки не скінчились гроші, відведені на моє магічне весняне оновлення. Відчувала, як речі та кольори, котрі ніколи не викликали в мене захоплення, тепер почали страшенно подобатись.

Задоволена і з купою пакунків, я повернулась додому. Розклавши новий гардероб на дивані, сорок хвилин воювала з Персиком, котрий вирішив натрусити шерсті на мій одяг.

Наступний день видався не менш хвилюючим. Енергія розпирала мене, немов я була повітряною кулькою в яку закачали гелій. І вона от-от підніметься у небо.

Сьогодні я вирішала зробити макіяж і дістала підводку, котру в марнотратному запалі придбала вчора. Моя історія малювання стрілок була печальною і йшла корінням у підліткові часи. Тоді мені здавалось, що симетрія в макіяжі – дар обраних.

Але кілька легких рухів змінили форму моїх очей, немов хтось змахнув чарівною паличкою. З дзеркала на мене дивилась незнайома серйозна краля. А її очі мали котячий розріз. Від мене старої мало що залишилось. Хіба основа.

З одягу я обрала вузьку сіру спідницю, яка досить незвично виділяла форму моїх стегон. Додала білу блузку і такого ж кольору жакет. І вперше за довгий час мої ніжки привітались з підборами.

Якщо чесно, я не могла намилуватись на себе. Тепер я була рівнею дівчатам в агенції, а може, й самій Ізольді. Тільки зараз я зрозуміла, що кожна жінка красива. І якщо вона матиме бажання витрачати купу сил, грошей і енергії на те, щоб походити на сучасний еталон краси – їй це обов’язково вдасться.

До свого кабінету я йшла ледве не ридаючи. Підбори-хмарочоси натерли все, що тільки могли. Здавалося, що всередині туфлі наповнились моєю невинною кров’ю в знак жертвоприношення красі.

Назустріч по коридору йшов Артем. Я одразу зібрала всю силу волі в кулак. Він мав побачити мене такою ж красивою, як Ізольду. Приготувалась зверхньо подивитись на його відкритий від здивування рот. Проте Артем пройшов повз мене так, наче не бачив. Ні посмішки, ні вітання – абсолютно нічого. Я лиш вище задерла носа й теж удала, що не помічаю його.

Влетівши у власний кабінет, гримнула дверима. Як можна бути таким лицеміром? Згадала наш вечір на набережній, його слова і розлютилась ще більше. Скинула туфлі й відчула небувале полегшення. Смішно, що така дрібниця здатна повернути смак життя за секунду.

Я поринула у буденні справи, доки дзвінок Яни не відволік мене. Після коротких розпитувань про моє самопочуття, вона перейшла до справи:

— Валентин просив, щоб ти зайшла до нього. Я залишила на твоєму столі перепустку для ліфта. Не знаю, як ти піднялась на п’ятий минулого разу, але зараз – користуйся карткою, будь ласка.

— Добре, зрозуміла.

— І не затримуйся, він чекає на тебе, — напутнім тоном додала Яна.

Всередині закипіло хвилювання. Приємне і змішане зі страхом. Я мала зустрітись з незнайомцем, що знав мене занадто близько. А мені довелось лише двічі бачити його глибокі темні очі та ауру, котра не йшла з моїх думок. Стогін зірвався з моїх вуст, коли згадала, що треба знов взувати туфлі.

Я піднялась на п’ятий поверх. Цього разу на мене чекали. І не тільки Валентин. Поруч із його кріслом стояла Ізольда, випромінюючи впевненість та шарм. Коли я виходила з ліфта, то молилась лиш про те, щоб не зламати підбори на кілометровому шляху від кабіни до столу.

Ізольда неприємно всміхнулась і моя нога зрадницьки підвернулась на тих нестерпних хмарочосах. Я ледь не впала посеред кабінету на очах Валентина. Певно, виглядала максимально незграбно. Ізольда наказала мені сісти, показуючи, що хазяйнує у кабінеті Валентина. Він підняв на неї очі та рівним тоном попросив: