Епізод 4: Все тече, все міняється

Зустріч із Вікою породжувала в мені приємну гаму відчуттів. Я завжди знала, що дружбу потрібно цінувати. І з подивом дивилась на тих, хто вважав, що вона не буває вічною. Як так? Друзів, як і закоханих може розлучити тільки смерть. Але цього вечора я мала переконатись в іншому.

Віка прийшла пізніше зазначеного терміну, затрималась з Романом. А я й не помітила. Думки про Валентина, роботу та магію поглинули мене, відключивши внутрішній годинник.

Ми відкоркували пляшку вина, що подарувала Рита. Воно виявилось смачним, однак, відчувався незвичний для напою гіркуватий присмак. Моя подруга довго і бадьоро розповідала про нового хлопця. А коли черга дійшла до мене – я розгубилась. Про що я могла розповісти? Про ковен чи ініціацію? Довелось перевести тему. Віка помітила переміни в мені й сказала:

— Чесно, ніколи не думала, що ти зміниш стиль…

— Чому? — я почувалась ніяково від її слів, ніби мені дорікали бажанням вдавати когось іншого.

— Не знаю, але ти на себе не схожа. Яскравий макіяж, ця сукня… Дивлюсь і бачу перед собою зовсім іншу Тіну. — Віка зробила ковток вина.

— Мені не личить? — нервово посміхаючись, запитала я.

— Звісно, личить! Просто гадки не мала, що ти можеш бути такою яскравою.

— Я можу бути різною, — відрізала я.

Далі розмова застрягла на дурницях, що не мали значення ні для мене, ні для Віки. Кожна періодично зависала у власному телефоні. Мені було відверто нудно. Їй також. Наче за той проміжок часу, що ми не бачились – відбулось цілісіньке життя і ми стали різними людьми.

Я з жалем зрозуміла, що отримую більше задоволення від спілкування з Яною. В нас було багато спільного. І хоч я любила Віку, як сестру – розуміла, що між нами виникло провалля. Ми допили вино й вирішили вдати, що нам обом треба займатись справами.

Коли я зачинила двері за подругою, то відчула полегшення. Мені залишилось тільки сподіватись, що наступного разу все пройде набагато краще. А поки я вирішила прийняти душ і лягти спати раніше, ніж зазвичай. Втома валила з ніг, а від вина голова здавалась важкою.

Я пам’ятаю, як зранку дзвонив будильник. Кілька разів мені довелось вимикати звук. Голова боліла і тіло пробирав холод, не дивлячись на те, що я спала під теплою ковдрою.

Коли я нарешті продерла очі, а по-іншому не скажеш, в мене з’явилось відчуття, що напередодні хтось жбурнув мені в обличчя пригорщу піску. Предмети навколо двоїлись, а бідний Персик нюхав моє чоло і верещав, наче відростив ще одну пару дзвіночків і міг знов реагувати на поклик весни.

Годинник показував, що я запізнилась на роботу години на дві. Стан був дивним і нагадував сильне отруєння. Тільки-но я підвелась з ліжка, як довелось бігти до туалету. Кляте вино покидало мій організм. Вирішила подзвонити Вікі й запитати, як вона почувається. Але подруга працювала з самісінького ранку й здивувалась, почувши про моє отруєння.

Добре, що хоч на роботі мене ніхто особливо не контролював. Випивши кілька порошків від отруєння, я почала збиратись в офіс. Обличчя виглядало жахливо і стало зрозуміло, що без макіяжу тут ніяк. Через п'ятнадцять хвилин я знов вмилась. Мої криві рученьки намалювали такого, що було соромно вийти на вулицю.

Забивши на косметику і зачіску, вирішила випити чаю. Все моє тіло тремтіло і покривалось холодним потом. Чашка впала на підлогу і розлетілась на шматочки. Збираючи уламки, я поранилась. Один шматок глибоко порізав внутрішню сторону долоні.                                        

Кров текла водоспадом. Я заляпала нею підлогу й стола. На силу знайшла бинт десятирічної давності й перев’язала руку, як могла.

Поки я дісталась до роботи, то пожалкувала, що не залишилась вдома разів з десять. Здавалось, що невдачі вирішили повернутись до мене, надолужуючи той період, коли мені пощастило відчути себе нормальною людиною.

Нудота не минала і кілька разів доводилось бігти до туалету в офісі, долаючи сором. Добре, що хоч всі займались справами й мене ніхто не бачив. До робочих питань я так і не дісталась. Боялась ще тут наслідити своїм невезінням.

Сидячи у кріслі, я поклала руки на стіл. А поверх вмостила голову. Мене увесь час хилило в сон. Двері мого кабінету відчинились і на порозі завмерла та сама жінка, що зіпсувала мою спідницю. Я гаркнула:

— Не треба сьогодні прибирати!

По її обличчю пробігла тінь співчуття, або мені так здалось. Однак прибиральниця послухалась і зачинила двері, за що я була безмежно вдячна. А потім очі заплющились самі собою і я поринула у важкий неприємний сон.