Епізод 6: Дрібка правди

Прийшовши до тями, я не одразу згадала, де знаходжусь. Після довгого глибокого сну і всіх випитих ліків мені не стало краще. Здавалось, що кістки замерзли, а кров застигла у жилах.

Мені снився бридкий неприємний сон. Ніби з моїх вуст витікає в’язка темна рідина. Я хочу позбутись її, але відчуваю, як вона заповнює мене зсередини. Потік ставав сильнішим, а рідина все прибувала. Від згадки про сон мене кинуло у холодний піт.

Я спробувала підвестись з крісла, але ноги підкошувались від слабкості. Місто за вікном заполонили сутінки. Я могла зі спокійною совістю йти додому. Нічого не скажеш – напрацювалась сьогодні ого-го!

Взяла сумку, легку куртку та вийшла у коридор. Не дивлячись на слабкість, рухалась швидко. В коридорі я влетіла з розгону у Валентина, який збирався зайти в мій кабінет. Я відчула щось знайоме у ньому. Наче ми вже бачились раніше. Раніше, ніж я прийшла в агенцію. Не знаю, що саме викликало розмиті спогади, але мені стало трохи лячно.

Він пильно подивився на мене. Я злегка погойдувалась, хоча не була п’яною навіть вчора. Валентин схопив мене за руку, підтримуючи на ногах моє невпевнене тіло.

Його погляд здавався стурбованим і я спостерігала за тим, як він гарячково оглядає мене і перебирає думки у голові. Як же мені хотілось дізнатись про що він думає! Відчувши черговий напад нудоти, кинула сумку у руки Валентина і понеслась до туалету, згораючи від сорому.

Я вмивалась холодною водою хвилин з двадцять. Не хотілось виходити з тої клятої вбиральні! З-за дверей чулись кроки Валентина туди-сюди. Переконавшись у дзеркала, що мій кепський вигляд нікуди не щез, я вийшла зі свого сховку. Валентин запитав:

— Краще? Що з тобою сталось?

— Нічого страшного, отруїлась, — відповіла я і забрала в нього свою сумку.

— Щось не так. Зачекай, мені потрібно тебе оглянути, — Валентин зняв з пальця невеличкий перстень з фіолетовим каменем, що по кольору нагадував знімок галактики: темний, насичений, з багатьма світлими цятками й плямами.

— Просто з’їла щось не те. Все нормально… — спробувала спекатись його турботи, а водночас – я не могла відвести погляд від персня.

— Треба переконатись що немає магічного впливу! — тон Валентина був безапеляційним.

Я скорилась нелегкій долі, навіть не підозрюючи, що на мене чекає. Валентин обережно провів каменем по моїй шиї, тримаючи перстень у руках. Він схилився наді мною і я відчула знайомий аромат вітру, що несе з собою солоні краплинки моря, солодкий нектар гранату і пряні нотки базиліку.

Мене наче струмом вдарило. Ось чому він здавався мені знайомим. Коли Валентин схилився і навис наді мною, я нарешті змогла вловити аромат, котрий відчула тієї ночі у лісі, тремтячи на руках свого рятівника. Тієї ночі, після якої ніхто не бачив Артура.

Я хотіла поставити йому пряме питання, аж раптом Валентин провів каменем по моїм зап’ястям. Вени дивним чином почали світитись. Вони мали зеленуватий токсичний відтінок. Валентин роззирнувся і сказав:

— Це прозвучить погано, я знаю. Але ти повинна розстебнути сорочку.

— Ти з’їхав з глузду? Я за таке можу засудити тебе й всю агенцію, — інстинктивно склала руки на грудях, захищаючись від його дурнуватої ідеї.

— Послухай, я знаю багато витончених способів роздягнути жінку. Однак зараз зовсім інша ситуація. Подивись на шкіру: ти вжила щось отруйне для відьми. — голос Валентина звучав серйозно, але ноти хвилювання в ньому не змогли проскочити повз мене.

— І наскільки це погано? Що зі мною буде? — я розстебнула сорочку, долаючи ніяковіння.

— Жити будеш, але я відчуваю, що твоя магія слабшає. — Валентин провів фіолетовим аметистом по моїй шкірі, підіймаючись від ременя, що фіксував джинси все вище й вище.

Десь в районі шлунку вени світились найяскравіше, утворюючи пляму неприємного зеленого відтінку. Він нахмурив чорні широкі брови і від цього мені стало страшно. Валентин дивився на пляму, як лікар, котрий підозрює, що пацієнт серйозно хворий.

Нарешті він одягнув перстень на палець і відвів очі. Я швидко застебнула ґудзики, повертаючи собі впевненість. Зробивши крок убік, підвернула ногу і мало не впала на підлогу. Добре, що встигла схопитись за ручку дверей. Моє невезіння набувало масштабу, який починав загрожувати життю і здоров’ю. Валентин стрілою кинувся до мене, наче хижий птах, але я впоралась без його допомоги. Він мовив:

— До тебе повернулось невезіння?

— Ох, не повернулось, а мстить за період розлуки!

— Як я його розумію… — Валентин вперше за всю розмову усміхнувся.

— Як це припинити?

— Поки не знаю. Що ти їла, пила? — він знову нахмурився і поглянув на годинник.

Я розповідала Валентину про свій раціон за останню добу, а він крутив кермо й віз мене додому. Відмовлятись від допомоги було дурістю з мого боку. Я й кроку не могла ступити, аби не поранитись. Мої думки стрибали з однієї теми на іншу й сконцентруватись було вкрай важко.

Відкриваючи замок, я ледь не зламала ключ. Валентин обережно підійшов ззаду, відсторонив мене від дверей і з легкістю відчинив їх. Мені стало трохи легше від того спокою, який він випромінював.