Епізод 7: Робота рятує від усього

Чим більше розчарувань я отримувала, тим товстішим панциром обростала моя душа. Не варто й казати, як сильно вдарила по мені брехня Рити. Тепер я добре розуміла, чому вона наполягала на подорожах у Лондон раз на рік. Насправді я була зовсім не потрібна їй. Риту хвилювало лиш одне: щоб я вчасно випила чергову склянку настою.

З того дня, коли Валентин просвітив мене на рахунок сім’ї, я перестала відповідати на дзвінки тітки. На кожну її спробу зв’язатись слала повідомленням: «Вибач, я зайнята». Мені було не під силу мовчати, але й зізнаватись у тому, що я стала відьмою – не збиралась.

Я постійно практикувала. Магія очистила мене, повернула сили та впевненість. Негаразди поступово розвіялись, як вранішній туман. Змінювалось все: мій характер, ставлення до оточуючих і навіть зовнішність. Від тихої та скромної Тіни майже нічого не залишилось. І навіть на презирливі погляди Ізольди я відповідала тим же, не ховаючи очі, як це було раніше.

Важче було із Валентином. Він ніби уникав мене. Будь-які робочі розмови відбувались лише в присутності нестерпної Ізольди. Я помічала, що він намагається відгородитись від мене, наче я несла якусь небезпеку.

Мені теж доводилось щоразу проганяти його образ з думок. Бо, чим довше я працювала в агенції, тим гостріше відчувала потяг до нього. Інколи ловила себе на тому, що, мов під гіпнозом, забувала про все на світі й згадувала очі Валентина: колір, глибину і силу тяжіння.

Серед повного безладу у власному житті, мені пощастило втриматись на плаву. І не маленьку роль у цьому зіграла Яна – єдина людина, котра, здавалося, не мала жодних прихованих мотивів.

Я намагалась запхати у далеку шухляду підсвідомості своє розчарування у Риті, нерозумну й дику тягу до Валентина та роздратування від зустрічей з Ізольдою. І цей переповнений ящик тримався закритим лише завдяки Яні. Ми потоваришували та багато часу проводили за розмовами про відьомство й різну нісенітницю.

Відірвавшись від монотонної роботи, згадала про нашу домовленість пообідати у парку неподалік. Чудова погода й сонячне світло змушували людей виповзати з офісів, не дивлячись на лінь. Я пішла на кухню, щоб прихопити пару салатів для себе й подруги.

Увійшовши всередину, помітила, що хтось так само незграбно схилився над полицями холодильника, як і я у свій перший день. З-за великих дверцят техніки було важко розпізнати плагіатора. Я привіталась, а потім зазирнула у шухляду, де лежали одноразові дерев’яні набори виделок та ножів.

Дверцята холодильника різко зачинились і перед моїми очима з’явився Артем. Я відчула неприємний укол злості, побачивши його. Але одразу гнів змінився на співчуття. Артем виглядав занадто кепсько.

Його обличчя осунулось, під очима намалювались темні кола. Мені здалось, що він схуд. Складалось враження, що я зустріла лише бліду тінь дужого і колись щасливого красеня.

Він удавав, що не помічає мене. Артем тримав у руках салат і забрав чашечку кави, що приготувала машина. Я зрозуміла, що він прийшов за обідом для Ізольди.

Я теж вдавала, що не помічаю його. Якщо вже він після всього вважав це нормальним, то чому ж я мала поводитись інакше. Однак його вигляд викликав в мені тривогу. І найгіршим було те, що я не могла побачити ауру Артема. Не мала шансу дізнатись, як він почувається насправді. Хоча увесь вигляд хлопця подавав сигнал лиха.

Вчасно опам’ятавшись, я нагадала собі: не треба лізти з допомогою до тих, хто про неї не просить. Або ж в мені говорила образа. Не дивлячись на почуття до Валентина, я все ще пам’ятала, як підло підірвав мою довіру Артем. Що тут сказати? Ніколи не зли жінку!

Я вийшла з кухні, намагаючись кинути наостанок презирливий погляд на Артема. Але вийшло так, що наші очі зустрілись. І я злякалась. Очі чоловіка здавались пустими й холодними, як у риби. Від затишного і життєрадісного Артема нічого не залишилось.

Холодне й вогке почуття жалю засіло в мені, не звертаючи уваги на мої зусилля ненавидіти колишнього. Голос інтуїції підказував, що стосунки з Ізольдою шкодять Артему. І в той момент я просто відмахнулась від нав’язливих думок. Про що вже досить скоро пошкодувала.

На мене чекала Яна. Ми повільно прогулялись до парку та знайшли віддалену лавку, де могли спокійно поговорити, не боячись, що хтось почує. Моя нова подруга розуміла почуття, що переповнювали мене останнім часом. Я застрягла між двох світів. І, як би сильно я не намагалась вчепитись у нову реальність, а відпускати старе життя було важко й боляче. Яна попередила:

— Скоро тобі доведеться зробити остаточний вибір. Останній крок ініціації вже не за горами. — вона відкрила свою коробку з салатом.

— Я не знаю, що робити. З одного боку мені кортить опанувати силу і стати повноцінною відьмою. А з іншого: я ніби потроху втрачаю себе у вирії подій та магії. Як ти зрозуміла, що готова до такого життя? — салат здавався мені надзвичайно смачним, а ще – допомагав виглядати так, як інші дівчата в агенції: стрункою й привабливою.

— Я виросла у притулку. І коли вперше побачила чужу ауру у шість років – не мала навіть кому розповісти про це. Була в нас одна вихователька. Дуже віруюча людина. Мені вона здавалась хорошою і якось я розповіла їй про те, що бачу. Наступні роки вона знущалась з мене всіма доступними способами й називала виродком. Я не могла піти спати, якщо не прочитала молитву понад сотню раз. Вона казала, що віра мене очистить.