Епізод 10: Проєкт «Купідон»

Хоч Валентин і не підписувався на роботу особистого водія, але старанно виконував її цього вечора. Після клубу він віз мене додому, впевнено розігнавшись на пустій дорозі.

Я втомилась від танців і шаленої музики. Моє тіло потребувало відпочинку: хорошого сну й тиші. У вухах ще трохи дзвеніло, а від підборів ноги просто відвалювались.

Мені важко було відвести погляд від Валентина. Я тихенько роздивлялась його, як злодій, що намагається не видавати свій інтерес до цінної речі. Розмова зав’язалась після того, як я почала позіхати:

— Втомилась? — запитав Валентин і на секунду перевів погляд з дороги на мене.

— Смертельно… Давно я так не танцювала. Але було весело! — я вставилась пустим поглядом у вікно, де яскравими спалахами пливли ліхтарі: один за одним.

— Сьогодні ти вразила мене своєю силою. Я знав, що ти здібна учениця. Однак твоя демонстрація перевершила мої очікування. — Валентин говорив піднесено, як людина, що вперше узріла чудо.

— Дякую. — намагалась відповісти спокійно і не показувати, що від його схвалення готова на радощах злетіти до небес.

— Тільки не практикуй подібне без мене. Поки ти не опанувала власну магію – це може стати смертельним експериментом.

— А як ти зміг забрати в мене енергію? Вона не нашкодить тобі? — я щиро хвилювалась за нього, хоча він мав чудовий вигляд: одразу й не скажеш, що витяг з мене вбивчий надлишок магії.

— Ні, не хвилюйся. Потрібно щось набагато могутніше, щоб нашкодити мені. — Валентин дивився на дорогу і мало контролював течію розмови.

— Чому ж мене ледь не спалило зсередини, а ти нічого схожого не відчув?

— Бо я відрізняюсь від інших людей… — його голос видавав нотки роздратування.

— Чим відрізняєшся? Прилетів з іншої планети? — і звідки в мені з’явились сили, щоб наполегливо допитувати свого супутника.

— Тіно, я безсмертний! — Валентин голосно промовив те, чого я зовсім не чекала.

Лиш у фільмах подібна репліка звучить нормально. Навіть після всього, що я бачила на власні очі, мені здалось: він жартує! Ну, як хтось може бути безсмертним?

Після першого здивування прийшла наступна фаза – страх. Мені стало до біса моторошно. Що ж він таке? Інстинкти підказували, що треба вшиватись з цієї автівки, навіть, якщо доведеться вистрибувати на повній швидкості.

Валентин обережно глянув на мене і по його обличчю пробігла тінь. Він, певно, встиг пошкодувати про власну відвертість. Останній слід хмільної ночі вивітрився з моєї голови. Він знову спробував налагодити розмову:

— В тебе є якісь питання? Може, цікавить щось конкретне?

— Цікавить. Як ти підтримуєш безсмертя? Для цього ж треба пити кров чи душу продати на перехресті. Чи ще щось дурнувате втнути. А ти як живеш?

— Тіно, я чаклун! Мені не треба шкодити іншим, щоб підтримувати життя. Ти вже зрозуміла, як працює агенція. Вона й живить мої сили. — Валентин зупинився біля будинку й обернувся до мене, зазираючи темними очима в мою душу.

— Тобто, наші клієнти живлять енергією відьом, які накладають приворот на потенційну авдиторію. А заразом і тебе?

— Приблизно так.

— І як ти це провернув? — я не розуміла, як Валентин отримує енергію.

— Пам’ятаєш припис в угоді: «Клієнт зобов’язаний ділити з агенцією всі отримані блага»? Вони думають, що це про гроші. Але ні. Це про силу. Фанати віддають власну енергію своєму кумиру, а він ділить її з агенцією. І так з усіма. Це наш спосіб укріпляти магію. І мій – продовжувати життя.

— Виходить, в нас тут працює магічна піраміда? — виглядало це саме так.

— Я винайшов її задовго до того, як вона стала популярною. — Валентин розсміявся і це трохи полегшило атмосферу, але я все ще почувалась ненадійно.

— І скільки тобі років? — дивлячись на його обличчя, намагалась зрозуміти, де він народився і в якому столітті.

— Може поговоримо про це іншим разом? — ніжний тон Валентина майже відірвав мене від тривожних думок, але я змогла встояти.

— Ні! Я хочу знати скільки тобі років! — вміло наполягала на своєму.

— Навіть я точно не пам’ятаю, — Валентин зітхнув, — Біля двох…

— Сотень? — перебила я.

— Тисяч.

Всередині авто запанувала мертва тиша. Я перестала дихати, рахуючи в думках головні історичні події, свідком котрих був Валентин, але на третьому десятку збилась та усвідомила, що дарма гаю час. Чомусь у голові промайнула думка про пари з великою різницею у віці. Але ж ні в кого не було різниці близько двох тисяч років. Це якийсь окремий вид збочення. І поки я тонула у невидимому океані, Валентин продовжив:

— Я хочу, щоб ти знала правду. Так, я безсмертний. Але це нічого не змінює. Я довго живу на світі, однак, залишився такою ж людиною, як і решта. Просто знаю і вмію трохи більше, аніж пересічний чоловік.

— Я навіть не знаю, що запитати… Ти ж стільки бачив! Про що нам брешуть підручники з історії? — спробувала вдати, ніби все в порядку.

— Ти не захочеш цього знати. Не треба руйнувати свою картину світу. Я вже перевіряв – це погано впливає на звичайних людей.