Глава 4. Епізод 1: Якщо гора не йде до Магомета

Я вже третій день не переступала поріг агенції «Валентайн». Спочатку подзвонила Яні та попередила, що мені потрібні кілька днів відгулів, а потім просто вимкнула телефон, щоб не бачити надокучливих викликів від Валентина та Рити. Остання, до речі, дзвонила по кілька разів на день.

Мені хотілось посадити Персика у рюкзак і переїхати у найвіддаленіший куточок світу, де б ніхто не зміг знайти втікачку. В якийсь момент набридло все: робота, сім’я, друзі та навіть я сама. Здавалось, що я стаю тією, кого хоче бачити Валентин і увесь наш ковен. А Рита очікувала, що я буду простою людиною з вервечкою невдач, успадкованою від справжньої відьми.

Яна поривалась навідати мене, бо довелось збрехати, що я погано почуваюсь. А насправді ми з Персиком об’їдались та дивились серіали. Одним словом, робили все, що можна, аби не глядіти в очі проблемам. Не найгірший підхід, враховуючи те, скільки нервових клітин вижило завдяки йому.

Отож, коли я почула неприємний дзенькіт біля дверей, то сильно здивувалась. Підозрювала, що на порозі Валентин чи Яна. Я не збиралась відчиняти двері комусь з агенції. Однак цікавість змусила мене піднятись з ліжка і навшпиньки прокрастись до дверей. У вічко я побачила неочікувану гостю. За дверима стояла Рита.

Я глянула на себе в дзеркало. У відповідь на мене витріщилась бліда істота з кублом нечесаного волосся, яке було зібране в гульку ще три дні тому. Паніка накотилась на мене, як штормова хвиля на берег. Рита завжди вчила мене бути охайною. А зараз я була схожа на її особистий кошмар.

Проте мені пощастило вчасно згадати хто саме з нас двох повинен виправдовуватись за свої вчинки. Я відчинила двері та навіть не чіпала волосся, щоб надати йому пристойнішого вигляду. Рита поглянула на мене з подивом. Але в її очах не читалось радості від зустрічі. Я привіталась і запитала:

— Чим зобов’язана неочікуваній радості? — Рита хотіла обійняти мене, але я зробила крок назад.

— Тіно, нам треба серйозно поговорити. Іншого варіанту я не мала – ти не відповідала на дзвінки. — видно було, що моя непокора злила її, але тітка намагалась усіляко знизити градус ворожнечі між нами.

— Я не розмовляю з людьми, які труять власних дітей! — відрізала я.

— Давай спочатку поговоримо, а тоді ти зробиш висновки. І не завадило б випити чаю. — Рита пройшла на кухню і ввімкнула чайник.

Я спостерігала за нею з неабиякою цікавістю. Мені було невтямки, як Рита залишається спокійною в найскладніших ситуаціях. А її звичка спершу заварювати чай перед розмовою – зривала мені дах. Як можна спокійно готувати напій, якщо маєш з кимось посваритись?

Хоч Рита й намагалась прищепити мені схожі риси характеру, однак, на неї чекало розчарування. Я неслась стрімким потоком, як гірська річка. Якщо виходила із себе, то нищила все на своєму шляху.

Ми сиділи за столом, а перед нами стояли дві чашки чаю. Я розглядала стіл, підлогу і все, що потрапляло на очі, аби тільки не зустрічатись поглядом із тіткою. Мовчання нависло над нами, як важка хмара, що не може пролитись дощем. Рита першою порушила тишу:

— Я знаю, що ти практикуєш. Тіно, я не злюсь на тебе. Це моя провина, що недогледіла тебе. Не вберегла від такого життя.

— Якого життя? Того, де я можу бути сильною й талановитою? Життя, яке не сповнене невдачами на кожному кроці? — щось я почала кипіти занадто рано.

— Ти лиш нерозумне дитя на полі битви сил, яких навіть не розумієш, — Рита намагалась говорити спокійно, хоча не добирала слів.

— Я добре усе розумію. Нарешті мені пощастило дізнатись правду і знайти себе. Як ти могла? Увесь цей час я вважала себе невдахою. Думала, що не здатна зробити щось вагоме у житті. Бо до чого б я не торкалась – усе розвалювалось. Але тепер мені відомо, що це не моя вина, а ваша. — докори сипались із мене один за одним.

— Тіно, краще бути невдахою, аніж втіленням зла. Валентин вміє красиво говорити та робить це не вперше. Але йому потрібна лише твоя сила і та могутність, яку він може отримати з її допомогою! — Рита була непохитною, як завжди, і від цього я почувалась безсилою.

— А якщо й так? Чому я повинна слухати тебе? Я можу сама обрати власну долю.

— Не для того я виховувала тебе і жертвувала всім, щоб потім віддати у лапи того монстра. — нарешті Рита сказала те, про що думала насправді.

— Я не просила про це. І Валентин не монстр. Він єдиний, хто поважає відьом і піклується про них. Він не відбирає мою суть, а проявляє її. На відміну від тебе… — я встала і хотіла вийти з кухні.

— Ти хоч знаєш хто він? Знаєш, що Валентин – безсмертний? — Рита використала ризикований метод, щоб схилити мене на свій бік.

— Знаю. — моя відповідь звучала спокійно та впевнено, — Гадаю, в тебе є інші справи, окрім сварок зі мною.

Я пішла в кімнату, не прощаючись. Через хвилину почула, як закриваються вхідні двері. Я зітхнула з полегшенням: Рита прийняла поразку і вирішила відступити. Тепер мені ще більше хотілось відправити усіх під три чорти. Взявши до рук телефон, написала повідомлення Яні, пропонуючи зустрітись ввечері.

Подруга відповіла мені. Вона запросила мене в гості, бо мала якісь невідкладні справи на вечір, а потім могла поговорити. Я ще жодного разу не була у Яни вдома. Зізнаюсь, мене розпирало від цікавості. Після Яниної історії я не знала чого очікувати від її житла. Гадала, що скоріш за все вона знімає невеличку стильну студію на околиці міста.