Епізод 3: Вибір

Я залишила Валентина одного на терасі. Пішла на кухню, щоб приготувати нам каву й продовжити розмову. Вся його історія виглядала, як картина сюрреаліста. Я бачила перед собою образи, але повірити в їхнє існування не могла.

Мене трохи нудило, бо в роті відчувався присмак диму. В голову все ще лізли спогади про миті смерті. І хоч їх було багато, але найбільше запам’яталось багаття. Мої руки почали тремтіти. А з очей полились сльози, що змивали душевний біль. Страх закрався під мою шкіру і випустив шипи, аби сильніше поранити свою жертву.

Варячись у котлі власних пекельних думок і спогадів, я не помітила, як повернувся замок та відчинились вхідні двері. Периферійним зором вловила непроханих гостей, коли було вже надто пізно. Я лиш встигла обернутись і побачити Томаса – чоловіка Рити. Його сірий костюм погано гармонував із чорними шкіряними рукавицями. Томас схопив мене й затулив рота. Англійською він наказав мені:

— Тихо, не кричи! Це для твого ж блага.

З-за його спини з’явилась Рита. Її жорсткий погляд поранив мою останню надію на зближення. Я боялась поворухнутись, не знаючи чого чекати від них. А ще боялась, щоб вони не нашкодили Валентину. Сподівалась, що він нічого не почує, сидячи на терасі. Рита звернулась до мене, заглядаючи в очі, сповнені жаху:

— Я сховаю тебе від нього. Валентин ніколи тебе не знайде. Тіно, я рятую твоє життя!

— Ви підете геть і дасте їй спокій!

В коридорі стояв Валентин. Його голос прорізав простір і розлився гнівним ричанням. Відчула, як Томас здригнувся й одразу ж відпустив мене. Я підбігла до Валентина і сховалась за ним. Не те щоб я була безпорадною, але навряд чи могла зашкодити цим двом. Совість не дозволяла. Валентин звернувся до Рити:

— Вам не вистояти проти мене і кількох секунд. Лише заради неї, я відпущу вас.

— Вона все одно побачить монстра в тобі, рано чи пізно. — Рита зневажливо дивилась на Валентина, а Томас взяв її під руку й повів до дверей, кидаючи нервовий погляд на мого рятівника.

— Передавай вітання Юлію! — у холодному голосі Валентина дзвенів метал.

Почувши знайоме ім’я, я підняла здивований погляд на Валентина. Він стис мою долоню, але не промовив ні слова. Лише Рита зітхнула так, немов зазнала нищівної поразки. Вже у дверях вона обернулась і мовила:

— Тіно, бережи себе…

Я невдоволено хмикнула. Як у неї повернувся язик наставляти мене після усього, що відбулось. Коли двері зачинились, Валентин обійняв мене, притискаючи до себе. Я сховала заплакане обличчя і нарешті змогла розслабитись. Простоявши так якийсь час, вивільнилась та повернулась у кухню. Приготувавши каву, я мовчки винесла її на терасу.

Ми знову сиділи під зоряним небом, тримаючи на повідцю усі слова, що мали вирватись назовні. Валентин терпляче чекав коли до мене повернеться самовладання. Заспокоївшись, я поцікавилась:

— Виходить, Рита на боці Юлія? Він теж тут?

— Вона вступила до рядів центру контролю магії досить давно. Разом з чоловіком. Юлій знав про тебе з самого твого народження. А тому хотів якнайдовше мучити мене, не даючи змоги знайти та захистити єдину, хто має для мене значення. — погляд Валентина торкався мого обличчя і пробігав шовком по шкірі, — Мої люди стежать за ним. Юлій осів у Лондоні й поки не покидав свого сховку. Але його прибічники вже тут. Я захищу тебе від усього, тільки вір мені!

— Я знаю. Не можу це пояснити, але вірю тобі й пам’ятаю те, що відчувала.  Я обрала сторону: більше в мене немає сім’ї, окрім ковену.

— Мені шкода, що все так склалось. Думки Рити затуманені нашіптуванням Юлія. Вона любить тебе, але не бачить правди.

— Мені усе одно. Я обираю тих, хто захищає мене по-справжньому. Того, хто вкрав моє серце задовго до сьогоднішніх подій. — в мені говорило не тільки кохання, а й розчарування та біль зради.

Літній вітерець знову огорнув мене ароматом спокою та безпеки. П’янкі солодкі ноти гранату пробуджували найпотаємніші бажання. Я згадала, що не вперше вловлюю знайомий аромат на власній терасі. Тому запитала:

— Ти приходив сюди раніше? До того, як я дізналась правду?

— Так, — Валентин засоромлено схилив голову й продовжив, — Я не міг залишатись далеко від тебе. І не міг про все розповісти. Просто приходив подивитись на тебе уві сні. Дозволив собі маленьку слабкість. Ти злишся?

— Ні. Це мило, а найголовніше – чесно. Останнім часом правда – розкіш у моєму житті. Але як ти сюди потрапив? — я встала і підійшла ближче до поруччя, однак, не захотіла дивитись вниз.

— Я володію не тільки магією приворотів. Для мене звичайна справа рухати предмети чи левітувати. Забирає багато сил, але воно того варте. — Валентин обійняв мене за плечі.

— А я страшенно боюсь висоти. Навіть до поруччя майже ніколи не підходжу. Можу спокійно відпочивати на терасі, але не дивлюсь вниз.

— Страх – це слабкість. А ти повинна бути сильною. Тіно, я більше не можу втрачати тебе. Ми заслуговуємо на щастя…

Я повернулась обличчям до нього. В його очах миготіли вологі відблиски зірок. Валентин заплющив очі й поцілував мене. Наші вуста танцювали разом, піднесенні натхненною пристрастю. Вона роками, цілими століттями чекала свого часу, аби вирватись назовні.