Епізод 4: Прогнати страх

Прокинувшись, я боялась розплющити очі. Минула ніч здавалась прекрасним сном, який міг розвіятись в будь-який момент. Лише розмірене дихання Валентина, котре я чула поруч, вселяло надію, що все відбулось насправді.

Його обличчя вперше виглядало спокійним та безтурботним. Чорні вії злегка тремтіли: він бачив сон. Мені стало цікаво, що ж може снитись безсмертному?

Плечі та руки Валентина виглядали більш смаглявими на контрасті із білим простирадлом. Красива шкіра заграла карамельними відтінками у променях вранішнього сонця.

Я бачила перед собою сильного прекрасного чоловіка. Ніколи й не подумала б, що моїм істинним коханням виявиться хтось настільки ідеальний. У Валентині мене притягувало все: і зовнішність, і буремна душа, що розривалась від найсильніших почуттів до мене, і навіть темрява у найпотаємніших куточках його серця.

Після ночі кохання я зголодніла не на жарт. Спробувала тихенько вилізти з ліжка, але у ту ж мить відчула, як Валентин ніжно схопив мене однією рукою і притягнув до себе. Опиратись було марно. Сонним голосом він запитав:

— Куди ти зібралась?

— Я зголодніла. Готова зараз вбити навіть за вівсянку. — я повернула обличчя до Валентина і його вуста одразу знайшли мої.

— Полеж ще трохи, а я зроблю сніданок. — він ще раз поцілував мене, розтягуючи мить задоволення, а потім швидко виліз з ліжка.

— До такого можна звикнути! — відповіла з посмішкою я.

— В тебе усе життя попереду, щоб звикнути, — Валентин наблизився до мене й ніжно поцілував у чоло.

Я спостерігала за тим, як він одягався. Тепер я добре розуміла: давньоримські статуї, що зображали чоловіків, не перебільшували їхню атлетичність та рельєфність м’язів. Може для одного з таких витворів мистецтва позував і сам Валентин?

Лежачи у ліжку, я зрозуміла, що пора вставати – в мені вирувала сила та енергія. Валентин приготував розкішний сніданок, якщо брати до уваги ту мишу, що повішалась у моєму холодильнику.

Поки ми їли, він увесь час кидав на мене недвозначні погляди, від яких щоки наливались рум’янцем. Я вперше бачила Валентина щасливим, піднесеним і розслабленим. Він ніби перестав очікувати зустрічі з проблемами на кожному кроці.

Моя радість тривала недовго. Одразу після сніданку Валентин витяг мене з дому. Хоч він і обіцяв, що на мене чекає сюрприз, однак, внутрішнє чуття підказувало: не жди добра.

Інтуїція перейшла на вереск, коли ми виїхали за межі міста. Рання година дозволила нам проїхати до місцевого аеродрому майже без заторів. Я одразу заспокоїла себе, що політати на якомусь кукурудзнику зможу без проблем. Хоча варто було згадати, що я навіть у великі літаки не сідаю без снодійного.

Але фантазія безсмертного маніяка виявилась більш жорстокою. Ми під’їжджали до велетенського кошика, навколо якого бігав чоловічок. Пізніше я помітила на землі тканину чи тент строкатого забарвлення.

Ось тут моя душа спустилась в п’ятки, а звідти втекла якнайдалі, аби не бачити цього кошмару. Я ледь подолала німоту, яка напала від страху:

— Будь ласка, тільки не кажи, що ми приїхали заради цього, — вказала рукою у бік кошика.

— Я ж обіцяв позбавити тебе страхів. — Валентин усміхнувся, але тон його був серйозним.

— Знаєш, я дуже боюсь подорожей у красиві місця. Італія взагалі викликає в мені жах. А висота – це жарт. Ніякий не страх, — не знаю на що я сподівалась.

— Ти вже нічого не зміниш. Ми повинні розібратись з твоїм страхом тут і сьогодні. Ніколи не знаєш, чим він обернеться. — Валентин вийшов з автівки й наполегливо подав мені руку.

— Я не хочу. — сплела руки на грудях і прийняла серйозну рішучу позу.

— А вибору немає!

На цих словах Валентин схопив мене за талію, з легкістю витяг з авто та закинув свою жертву на плече. Почувалась, як мішок з картоплею у вправних руках хазяйновитого чоловіка. Мозок до останнього не хотів вірити, що я можу опинитись у страшному ненадійному кошику.

Потім все було, як не зі мною. Пам’ятаю, що сіла на підлогу в кошику: практично забилась в куток. Простір навколо прорізав різкий шум увімкненого пальника. Я заплющила очі, але чула симфонію кулі, що оживає: звуки чергувались між собою, доки не почали зливатись в один. Шурхіт оболонки та різкий відрив від землі знищили останню надію на порятунок.

Валентин сидів поруч і тримав мене за руку. Як же я хотіла помститись йому в той момент. Але нудота, що підступала до шлунку відірвала мене від темних думок. Ми швидко набрали висоту і Валентин встав. Він поглянув на мене зі співчуттям та рішучістю.

Один його жест – і наш пілот смикнув за мотузку. З клапана вийшло повітря і мені здалось, що ми почали плавно спускатись. Валентин підійшов і подав мені руку. Всередині усе стискалось, я не могла змусити себе встати. Тоді він пообіцяв:

— Я буду поруч. Просто спробуй підвестись.

— Не можу. Це більше за мене. Здається, якщо встану – то помру. — я протестувала проти його ідеї, але все ж вклала долоню у руку Валентина.

— Як тільки ти зробиш один маленький крок, то вже не зможеш зупинитись. Ти хочеш бути сильною? Хочеш більше нікого й нічого не боятись? — він знав, яке питання варто поставити.