Епізод 5: Шабаш

Дні нанизувались на нитку життя, як намистини. І кожна наступна була яскравішою за попередню. Валентин заповнив собою увесь мій час та простір. Робота приносила радість, бо з кожним днем моя майстерність росла.

Дружба з Яною ставала міцнішою і ми почувались сестрами. І не дивлячись на відношення Ізольди до мене, ковен прийняв нову відьму у свої ряди. Дівчата давали поради й допомагали морально підготуватись до останнього кроку ініціації.

Валентин контролював ситуацію з Юлієм і майже весь час проводив в агенції. Я окупувала його бібліотеку в кабінеті та намагалась більше дізнатись про відьомство із книг. Валентин зібрав цікаву колекцію фоліантів, хоча не всі із них я могла прочитати. Деякі тексти виявились занадто старими й незрозумілими.

Напередодні шабашу я вирішила знов зануритись у читання. Зранку вдягла легку червону сукню й розпустила волосся. В такому вигляді піднялась у кабінет Валентина. Він розмовляв з кимось по телефону. Я прислухалась і впізнала італійську. Але цієї мови я не знала, тому й суті розмови не вловила.

На мене вже чекав антикварний шкіряний диван та кілька книг. Занурившись у світ магії, я й не помітила, як Валентин підійшов до мене. Він відкинув пасмо мого волосся й ніжно провів вустами по шиї. По моїй шкірі пробігли мурахи. Я все ще не звикла до його дотиків: вони відносили мене в океан насолоди, як вперше. Він запитав:

— Як мені працювати, коли ти сидиш поруч у цій сукні?

— Подобається? — я грайливо відповіла питанням на питання.

— Не те слово! — він посміхнувся і поцілував мої вуста.

— Все! Не заважай мені вчитись! — я відштовхнула його з награною серйозністю.

Читаючи книгу, я постійно ловила на собі палкий погляд Валентина. І не буду приховувати – в цьому була й моя провина. Стосунки з Валентином пробудили в мені потяг стати ще прекраснішою.

Моє довге світле волосся розсипалось блискучим шовком. Заціловані вуста пашіли рожевими відтінками. А в гардеробі з’явились чудові яскраві сукні, що підкреслювали жіночність. Я розуміла, що йому досить важко встояти перед моїми чарами.

Майже увесь день ми провели разом. Кожен займався своїми справами, але поруч один з одним. О сьомій вечора я нарешті спам’яталась, що потрібно їхати додому й готуватись до нічної церемонії. У ту ж мить Валентин підвищив голос, розмовляючи по телефону.

Його бездоганна англійська викликала у мені заздрощі. А потім я зрозуміла, що за дві тисячі років досить легко опанувати кілька мов на такому рівні. Прислухавшись до розмови, вловила, як він називав когось телепнем і погрожував вигнати до біса. Коли Валентин нажав на відбій, обережно поцікавилась:

— Трапилось щось погане?

— Моя людина слідкувала за Юлієм. Він покинув свій сховок та купив квиток на літак. Завтра Юлій прибуде у місто, а мені повідомили про це тільки зараз. — Валентин злився й виглядав занепокоєним.

— Що це означає? Нам загрожує небезпека? — мені передались його емоції.

— Добре, що ініціація пройде сьогодні. Ти зможеш повністю вступити в силу. Але я мушу зібрати своїх прибічників і владнати деякі справи. Тобі доведеться пройти через шабаш самій… — Валентин дивився на мене з недовірою, мов сумнівався, що я зможу впоратись без нього.

— Не хвилюйся, — я підійшла й обійняла його, — Ти добре підготував мене. Та й ковен допоможе, якщо стане потреба. Мене лякає тільки Ізольда. Вона точно змирилась з ситуацією?

— Я пояснив Ізольді, чим усе закінчиться, якщо вона не заспокоїться. Можеш викинути з голови цю тривогу. — Валентин притис мене до себе ще міцніше.

В моменти небезпеки в ньому щось змінювалось. Я відчувала це шкірою. Ніби він надягав залізні лати й навіть мені було важко пробитись через них. Від Валентина віяло холодом і рішучістю. Здавалось, що в боротьбі за наші життя, він випускає назовні темряву, яка століттями росла й множилась в ньому.

Попрощавшись із ним, я поїхала додому. Валентин кожного дня наполягав на тому, щоб я змінила помешкання. Але я стояла на своєму. Лише змінила замки. Я почувалась захищеною у своїй квартирі й мені цього повністю вистачало.

На вулиці вже сутеніло, коли я вийшла на терасу. На мені красувалась довга льняна біла сукня. Волосся вільно розсипалось по спині. Босоніж пройшла по коричневій плитці, яку вдень нагріло сонце. В животі трохи судомило від нервів, важко було уявити, як це – покинути власне тіло.

Переживання дали свій ефект. Пів години я лежала у кріслі та не могла заснути. Підступний сон пішов кудись гуляти, геть забувши про моє існування. Думки роїлись навколо Юлія і його планів. Я знов поглянула на годинник і безсило кинула його на столик. Час стікав швидше, ніж зазвичай.

Коли я нарешті змирилась з власною безпомічністю – все сталось. Тіло розслабилось і попливло на легких хмарках у країну нічних видінь. Дивним було те, що я не покинула реальність, а спостерігала за цим процесом, немов стояла поруч із власним тілом.

Усвідомлення того, що з живої людини я перетворилась на маленького світлячка – до біса лякало. Однак легкість і свобода руху розбурхували якийсь дитячий захват від того, що відбувалось. Я швиденько злетіла в небо, а тоді чкурнула униз: політ тривав нормально.

Все моє єство умістилось в маленьку блискучу цятку. Я летіла крізь ніч, наближаючись до зірок, і падала в темні хащі лісу, ховаючись від людських очей. Місяць на небі освітлював мій шлях, як ліхтар на дорозі.