Епізод 6: Однієї ночі на терасі

Навколишній світ заполонив густий морок. І мій вогник продовжував повільно згасати в той час, як я намагалась відтягнути мить забуття. Навколо не було ні місяця з його холодним сяйвом, ні жовтавих ліхтарів, ні навіть маленького світлого віконця чужої домівки.

Я відганяла відчай з усією рішучістю. Вірила, що надія є, адже я все ще залишалась живою. І от мої сподівання справдились. Сила, яка намагалась притиснути мене до землі та розірвати зсередини, різко відступила.

Розум затьмарило полегшення, котре увірвалось в маленького світлячка вибуховою хвилею. Не гаючи ані секунди, я кинулась додому. Туди, де на мене чекало власне тіло. Я пролітала над рідним містом з шаленою швидкістю, не звертаючи уваги на пейзажі.

Мене хвилювало лиш одне – чимскоріше побачити обриси знайомого будинку. Він був моїм рятівним кругом у момент смертельної небезпеки. Я не могла набрати висоту, а тому облітала перешкоди на своєму шляху. Петляючи серед дерев, зрозуміла, що опинилась у парку поруч з домом.

Залишалось зробити останній ривок: підлетіти до власної тераси та заскочити у тіло. Я майже перемогла. Майже вижила. Хоча, було ще зарано святкувати власну вдачу.

Я долала поверх за поверхом. Підіймалась усе вище до власного тіла. І, нарешті, дісталась поруччя, що огороджувало мою терасу. В темноті я помітила дві постаті, які боролись між собою. Темрява ховала їхні обличчя. Одна із тіней завдала різкого удару противнику. Інша відлетіла на підлогу і прокотилась коричневою плиткою.

Постать, що виявилась сильнішою, кинулась до крісла на якому лежало моє тіло. Дужі руки зімкнулись на моїй шиї. Зловмисник потяг бездушне тіло на підлогу, наче якусь ганчірну ляльку. Все це відбулось за секунду. На мене знов упав цілий світ, притискаючи непокірний вогник додолу.

Я кричала й благала свого ката зупинитись. Але навряд чи він чув мене. Вікна квартир пролітали переді мною, нагадуючи, що моя душа невпинно летить у прірву.

Приготувавшись до найгіршого варіанту, я різко зупинилась. Важко було зрозуміти, що відбувається. Але я хутко скористалась щасливим випадком і кулею полетіла вверх. На терасі чулись удари: боротьба продовжувалась. Я швидко залетіла у власне тіло й розплющила очі.

З-за хмар вийшов місяць і освітив нашу трійцю блідими променями, що пестили нічну темряву. На моїх очах розверталась жахлива картина. Валентин притискав Артема до стіни й без краплинки жалю завдавав ударів по закривавленому обличчю супротивника.

Я хотіла крикнути, щоб він зупинився, але голос зник. Моє горло палало вогнем, а назовні виривався тільки хрип. Валентин обернувся на звук позаду нього. Наші очі зустрілись і я помітила як жорстокість і гнів поступились місцем полегшенню. А потім все повернулось на свої місця.

Артем скористався заминкою та вирвався із рук месника. Ніколи не забуду його божевільний погляд, сповнений люті та жаги видавити зі своєї жертви останні краплини життя. У цю мить я сиділа нерухомо, як зачарована.

Не вірила, що Артем міг вчинити зі мною щось погане. Однак він не просто міг, а жадав цього. В останній момент перед неминучим, Валентин вхопив його за комір сорочки та з надлюдською силою жбурнув у стіну. Звук удару тіла об цеглу оглушив мене, остаточно вивівши зі стану повного заціпеніння.

Валентин продовжив бити Артема, а той ніяк не зупинявся. В його обличчі читалась жага дістатись до мене за будь-яку ціну. Але людське тіло погано зносило сутичку із безсмертним чаклуном. Ліве око Артема опухло, а з брови над ним текла кров. І це ще було найменшою проблемою. Валентин розпалився не на жарт. Він продовжував з тваринною люттю нищити свого ворога.

Я не могла дивитись на божевільного Артема, а тим більш на те, як його б’ють. Швидко підійшла до Валентина і вчепилась в його руку. Майже криком попросила:

— Зупинись!

— Я не можу! — відповів Валентин, продовжуючи тортури, — Він уб’є тебе, якщо відпущу. На нього не діє мій гіпноз.

— Він ледь дихає. Перестань! — я намагалась врятувати його від непоправної помилки, — Досить!

Мій голос злетів у діапазон істеричного вереску. Сама не помітила, як почала з силою відтягувати Валентина від Артема. Останній сповз по стіні, хоча намагався підвестись і закінчити свою справу. Але ні одна сила у світі не могла подолати фізичного болю, котрого він зазнав. Артем спльовував кров, що потрапляла до рота з розбитої губи.

Валентин вставився на мене з подивом і ледь помітною недовірою. Він все ще стояв між мною та Артемом, не даючи йому й шансу дістатись до своєї жертви. Валентин попередив:

— Зараз не час проявляти милосердя. Все просто: або він, або ти. І я не збираюсь допустити останнього. — він важко дихав після сутички, а на кісточках пальців виступала кров.

— Я не розумію, що з ним сталось. Артем не здатний на таке. Повинно бути якесь пояснення. — я не заспокоювалась.

— Він або божевільний, або працює на Юлія. Таких пояснень достатньо? — Валентин кинув злий погляд на Артема і я помітила, що була ще якась причина його неприязні – глибока та захована навіть від мене.

Розуміючи, що Валентин утихомирився ненадовго, я гарячково перебирала у свідомості всі способи допомогти Артему. Від веселого, красивого й доброго чоловіка майже нічого не залишилось. Щось витягло з нього усі життєві сили й позбавило розуму. Перед моїми очима повстав образ Ізольди. Саме її я винила у всіх бідах Артема.