Епізод 10: Буря

В повітрі повисла тиша і тільки моє прискорене дихання порушувало її. Я відчувала, що маю завадити чомусь поганому. А тому відмовилась йти з даху. Ізольда та Валентин спопеляли одне одного поглядами, пронизаними мереживом ненависті. Уся ця маячня мала закінчитись тут і зараз. Я звернулась до відьми:

— Ізольдо, ми все можемо вирішити. Звісно, ти маєш понести кару за власні злочини. Але ніхто тебе не вб’є! — мої слова були щирими, але не мали нічого спільного з жорстокою реальністю.

— За те, що вона вчинила є тільки одне покарання – смерть! — голос Валентина здався мені чужим.

— Ти з глузду з’їхав? — я підійшла до нього і спробувала зазирнути в очі.

— Ні, він не може інакше. Все крутиться навколо його клятої любові! — прокричала Ізольда, — а хочеш знати ще дещо?

— Стули рота! — проревів Валентин.

— Що ти мені зробиш? Я вже й так покійниця, — зневажливо кинула Ізольда, приправивши слова їдкою посмішкою.

Валентин швидко й впевнено підійшов до відьми. Одним вправним рухом він відібрав у неї ножа. Я зітхнула з полегшенням. Однак Ізольда не збиралась спокійно визнавати поразку і зробила останній відчайдушний крок: плюнула в обличчя Валентину.

Тут навіть я злякалась. Те, з яким виразом обличчя він завмер на секунду, розбурхало в моїй уяві найгірші картини. Враз все навколо освітило білим холодним сяйвом: блискавка розділила небо навпіл прямо над нашими головами.

А за мить почувся вибух грому, що змусив мене здригнутись. Тільки Валентин та Ізольда продовжували свердлити один одного поглядами. Відьма голосно промовила, посміхаючись в обличчя своєму ворогу:

— Тіно, Артем і є твоїм істинним коханням!

— Дивись мені в очі! — наказав відьмі Валентин, — Підійди до краю даху.

— Валентине, що ти робиш? — я кинулась до нього, а Ізольда зробила перший невпевнений крок до прірви.

— Інакше її не зупинити. Ти не розумієш, Тіно! Вона ніколи не заспокоїться! — Валентин не відривав від неї погляду, а я не могла достукатись до нього.

— Про що ти думаєш? Це ж вбивство! Зупинись негайно! — я встала між ним та Ізольдою, намагаючись перервати їхнє протистояння.

— У ковені діють свої закони. Ти повинна негайно піти звідси. — Валентин на секунду перевів погляд на мене і я знов занурилась у темряву, що намагалась вирватись назовні.

— Я нікуди не піду! — на цих словах я повернулась у бік Ізольди й хотіла піти за нею, але марно.

Наші очі зустрілись. Я побачила приреченість у її погляді. Вона ніби казала мені: все склалось так, як мало скластись. Валентин схопив мене за талію і потягнув у бік залізних дверей.

Я віддалялась від Ізольди й могла бачити її обличчя лише у спалахах блискавок. Сльози душили мене, а в голові кружляло тільки одне питання: що ж ти наробила? Все, що сталось між нами, зблідло в пам’яті. Я хотіла врятувати її, зупинити Валентина і дати цій людині ще один шанс.

Ізольда повільно рухалась до краю даху, аж поки її ноги не вперлись в невеличку перешкоду. Весь час вона дивилась на мене, наче просила не кидати її сам на сам зі смертю. Дивно сплітаються долі ворогів, коли кінець одного з них вже на порозі. Валентин, не обертаючись, наказав:

— Підіймайся!

Його слова допомогли мені отямитись і я почала несамовито відбиватись. Ізольда зробила ще один крок і опинилась на невеличкій огорожі, що відділяла дах по периметру. Вітер розвівав її довге волосся і воно зміями звивалось в повітрі. Зіниці розширились чи то від дії гіпнозу, чи то від жаху. Ізольда була як завжди – прекрасною.

Я хотіла запам’ятати її інакшою. Тою, кого зустріла у перший день нашого знайомства. Але правда в тому, що справжньою вона була лише за мить до смерті. Саме той відчайдушний та чистий образ я викарбувала в пам’яті. Валентин віддав останній наказ:

— Зроби ще крок.

Пам’ятаю, як закричала від власного безсилля. Темряву розірвав спалах блискавки й Ізольда поглянула на мене востаннє. Все сповільнилось, наче хтось вхопив час за руку і не давав йому бігти чимдуж далі. Сумна посмішка заграла на обличчі Ізольди й одинока сльоза скотилась по щоці. Вона викрикнула:

— Валентин наказав зробити приворот! Артем…

Знову все навколо занурилось у густу темряву бурі. Минула вічність чи всього секунда – я не знала. Однак, коли блискавка спалахнула ще раз – Ізольди вже не було. А за мить в мій мозок врізався звук глухого удару. Я хотіла б забути його назавжди. Але тепер він навічно зі мною, як згадка про сестру мого ковену.

Валентин поставив мене на ноги, коли відчув, як моє тіло обм’якло. Я перестала пручатись, бо це більше не мало сенсу. Він стояв поряд мовчки та чекав, доки до мене повернеться здатність мислити.

А я лише бачила перед собою її очі, а потім – пустий дах. Все було надто дико та нереально. Я росла у звичайному світі й змиритись з законами магічного – не могла. У той день на даху в мені щось зламалось. Зовсім непомітна, на перший погляд, річ. Але саме вона завела мене потім туди, де я опинилась. А ще в той день закінчилась історія життя й кохання Ізольди та розпочалась нова – моєї недовіри Валентину.