Епізод 3: Приєднуйся або біжи

Сидячи за комп’ютером у власному кабінеті, я трохи відволіклась. Телефон раз за разом видавав капосний дзенькіт, який сповіщав про нове повідомлення. Рита не полишала спроб зв’язатись зі мною.

Минулого вечора я розповіла про всі події Яні. Тільки з нею я могла залишатись відвертою й знала, що мої таємниці вона надійно захистить. Подруга довго слухала про всі перипетії, які останнім часом супроводжували нас з Валентином.

Яна дала мені досить неочікувану пораду. Вона радила поговорити з тіткою, спробувати відшукати порозуміння. Я й гадки не мала, що людина, котра виросла без сім’ї, вважатиме її найціннішим даром, не дивлячись на всі труднощі, пов’язані зі стосунками між рідними.

Обговорювати цю тему з Валентином навіть не намагалась. В його розумінні Рита й Томас були ворогами, що сліпо слідували вказівкам Юлія. Він вірив, що вони з легкістю завдадуть мені шкоди, якщо отримають відповідне доручення.

Телефон знову блимнув і на екрані висвітлилось повідомлення: «Тіно, будь ласка, терміново передзвони!». Кілька секунд я витріщалась на прості слова, роздумуючи над тим, як вчинити. Моя образа на Риту втрачала свою силу з кожним днем. Тому не дивно, що рука сама потяглась до телефону. За хвилину я почула стурбований голос тітки:

— Ти в порядку?

— Так. — але я не була в порядку вже давно, з того моменту, як вперше несвідомо використала власні сили й прикликала магію у своє життя.

— Тіно, нам треба зустрітись і поговорити. Так не може продовжуватись. Я люблю тебе й ніколи не мала бажання заподіяти тобі шкоду. — в її голосі чулось каяття, переплетене з відчаєм.

— Але ж заподіяла. Я тепер нікому не можу довіряти, навіть тобі. — на очі навернулись сльози.

— Давай зустрінемось сам на сам. Мені треба багато розповісти тобі й пояснити.

— Не буде, як минулого разу? — згадала холодні очі Томаса, коли він намагався схопити мене й по тілу пробіг холодок.

— Ні, обіцяю, що цього разу ми лише поговоримо.

Певно, треба було подумати краще, але я одразу погодилась. Я так скучила за Ритою і за тією дівчинкою, якою була колись. Навіть за власною незграбністю скучила. Тепер я була геть іншою: впевненою, красивою, яскравою і до біса сильною.

Однак мені здавалось, що ця жінка витісняє справжню мене із власного тіла. Як паразит, що потроху чіпляється до хазяїна і непомітно зливається з ним. І з часом він стає сильнішим, а його носій навпаки – слабне.

Я поглянула на себе у дзеркало і побачила зовсім чужу людину. Сукня кольору перестиглої вишні та червоні вуста здавались чарівними й моторошними одночасно. Світле скуйовджене волосся падало на плечі. Темні тіні додавали виразності очам, а пронизливий погляд уставився на мене з викликом. Тепер я дійсно походила на відьму.

Рита попросила зустрітись із нею у парку. Дістатись до нього було досить складно, хоч він і знаходився недалеко від агенції. Натовп, що святкував день міста повністю заблокував дорогу. Тому мені довелось пішки йти на зустріч. Добре, що хоч із підборами я поладнала ще раніше.

Проходячи повз веселих перехожих, часто ловила на собі зацікавлені погляди. Так вже влаштовані люди: тягнуться до того, від чого краще було б тікати. Кілька чоловіків намагались познайомитись, але один мій погляд вирішував їхню проблему самотності й вони одразу знаходили у натовпі підхожу пару.

Поспіхом я дісталась парку. Рита завбачливо попросила мене прийти до східного краю: там стояв усіма забутий пам’ятник книзі й майже ніколи не гуляли люди. Посеред літа дерева буяли, не дивлячись на спеку. Я йшла по тінистому зеленому коридору і здалеку побачила постамент з металевою книгою. Біля пам’ятника нікого не було. Рита спізнювалась, хоча раніше не мала такої звички.

Я прийшла вчасно, але на мене ніхто не чекав. Щоб якось заповнити час почала прогулюватись із боку в бік. В якийсь момент почула чужі повільні кроки. Вони точно не належали Риті – занадто важкі й більше схожі на чоловічі.

Тривога одразу ж підступила впритул. Подумки вилаяла себе за безпечність та необачну довіру. Натягнувши самовпевнену посмішку, обернулась до незнайомця.

За кілька кроків від мене стояв брюнет, вдягнений у костюм пісочного кольору. Крива посмішка і пильний погляд попередили: не варто чекати від нього нічого хорошого. Він повільно наближався до мене, а я зусиллям волі встояла на місці й намагалась не виказувати свій страх.

Незнайомець оглянув мене з ніг до голови неприємним холодним поглядом. Мертві очі не видавали емоцій свого господаря. Він лише ширше посміхнувся і з досить помітним акцентом звернувся до мене:

— Вітаю, Тіно! Давно не бачились…

— Юлію, — озвучила я свою здогадку, тремтячи глибоко всередині, — чим завдячую неприємній зустрічі?

— Кожного разу ти не втрачаєш свого шарму і гострого язика. Я попросив Риту влаштувати нам зустріч. Є про що поговорити старим знайомим. — Юлій підійшов впритул і провів пальцями по моїй щоці так, наче намагався переконатись, що я справжня.

— З урахуванням моїх перероджень, старий тут лише ти. Як живеться мстивим безсмертним? — він викликав у мене незбагненну, але напрочуд сильну відразу; хотілось змити його дотик зі шкіри.

— Бачу Валентин уже провів екскурс в історію… — Юлій хмикнув, дивлячись на мене, ніби розмовляв з набридливою капризною дитиною, — ти ж розумієш, що у нашої історії є дві сторони медалі. Версію Валентина ти вже чула. А тепер вислухай мене. Хоча, мені вже набридло повторювати її стільки разів! — Юлій відійшов трохи далі та повернувся спиною до мене.