Епізод 7: Єдиний друг

Повернення в агенцію було справжнім щастям. Я нетерпляче чекала, коли завершаться останні приготування перед запуском «Купідона». Божевільний проєкт Валентина потребував не лише джерела магії, а й технічного забезпечення.

За останній пункт відповідали кілька моїх сестер по ковену. Всі молились на їхній успіх і лише мій коханий снував поміж столів, як похмурий яструб. Він не чекав результату, а вимагав його.

Я здивувалась, коли дізналась, як саме вони планували змусити людей добровільно ділитись енергією і, таким чином, платити за привороти. Адже, «Купідон» мав зводити у мережі одинокі серця й дарувати їм омріяну любов. Ми обіцяли стовідсотковий результат. Тобто, абсолютно кожен міг знайти пару, не звертаючи уваги на характер, зовнішність і матеріальний статок.

Угода користувача, як і контракти в нашій агенції, містила цікавий пункт, згідно з яким клієнти погоджувались на все. Вони практично продавали нам душі в обмін на кохання. І, звісно ж, ніхто із них не читав кілька нудних сторінок угоди. Їм пощастило, що нас цікавила лише енергія, яка посилювала нашу магію.

Я підходила до власного кабінету, коли помітила поруч з дверима відро для прибирання. Посміхнулась сама до себе, бо вже добре знала, кого застану всередині. І моя здогадка була вірною. В кабінеті я зустріла Горпину.

Вона не займалась рутинним прибиранням. Жінка сиділа навпроти мого робочого місця, ніби чекала на мене. Я привіталась і з подивом відмітила про себе зміни в рисах Горпини. Вираз її обличчя пом’якшився і жінка виглядала трохи невпевнено. Вона мовила тихим, але твердим голосом:

— Нам треба поговорити та… Попрощатись.

— Ви звільняєтесь? — здивовано перепитала я.

— Можна й так сказати. Але спершу ти повинна дещо дізнатись.

Горпина впевнено і без тіні жалю переповіла мені історію дружби з моєю бабцею. І те, як Рита знайшла її та попросила про допомогу, згадуючи стару обіцянку.

Не поскупилась вона й на подробиці того, що планувала тітка під керівництвом Юлія. Про одне тільки шкодувала: не встигла вчасно попередити мене перед зустріччю. Я вловлювала кожне її слово і не знала, як реагувати. В мені не було злості щодо Горпини, скоріше – вдячність. Вдячність за те, що вона була першою, хто не кривив душею і чесно розповів про власні наміри. Далі я запитала:

— Валентин здогадується хто ви?

— Ні. Якби здогадався, то не ходила б я по білому світі. Ти йому розповіси?

— Навіщо? Ви вийдете звідси й ніколи більше не повернетесь.

— Дякую. — Горпина зрозуміла, що я даю їй змогу полишити агенцію живою і не нажити ворога.

— Чим будете займатись? — я змінила тему.

— Повернусь у будинок. Буду й надалі займатись знахарством у своєму селі. Мені це більш до вподоби. Ось, візьми!

Горпина протягла мені клаптик паперу. Розвернувши папір, я прочитала адресу. Мій здивований погляд змусив її пояснити:

— Там мій будинок, на краю села. Зможеш з легкістю знайти. Тіно, якщо буде зовсім непереливки – приїжджай. Я допоможу.

— Що ви маєте на увазі? Знов про Валентина? — роздратовано запитала я.

— Ні. Він не має особливого значення. Мене більше хвилює твоя магія. Я бачила з якою швидкістю ростуть твої сили. Рано чи пізно вони повністю заволодіють тобою, зваблять до найгірших вчинків і проженуть геть усіх, кого ти любиш. — очі Горпини недобре зблиснули, наче вона розповідала про те, що відчула на власній шкірі.

— Я можу впоратись із власною магією. Не дарма ж народилася відьмою, — моя самовпевненість викликала сумну посмішку на її зморшкуватих вустах.

— Я чекатиму на тебе, — впевнено відповіла Горпина та залишила мене наодинці з власними думками.

Було в ній щось моторошне. Те саме, що я інколи бачила у Валентині. Але одночасно здавалось, що на відміну від нього, Горпина змогла приборкати власну темряву. Хоча, судячи з її сумних суворих очей, жорстока боротьба залишила по собі немало шрамів.

З роздумів мене вивів дзвінок. Я й не сподівалась побачити на екрані телефону знайоме ім’я. Привітавшись, почула голос Артема. Він одразу перейшов до суті:

— Я внизу. Вийди, будь ласка.

— Добре, зачекай хвилинку. — я намагалась звучати стримано, однак, всередині кипів ураган незбагненних емоцій.

Я підправила зачіску та макіяж. Високі підбори не завадили мені швидко дістатись першого поверху. Я навіть не скористалась ліфтом, аби не пояснювати колегам, куди йду.

Обабіч дороги стояв залізний кінь, що вже не раз катав мене нічними вулицями міста. Артем чекав поруч, схиливши голову. Я скучила за ним. Одразу згадались наші теплі розмови та обійми. І той час, коли я почувалась незграбною дівчиною, що завжди могла сховатись за його широкою спиною. Але тепер все було інакше. І я стала зовсім іншою людиною. Приємний шлейф ностальгії заплутався у колючому гіллі реальності, що розірвав його на дрібні клаптики.

Артем зняв свої авіатори й наші очі зустрілись. Я бачила, що він занадто схвильований і не знає, куди себе подіти. Підійшовши ближче, запитала:

— Чому не зайшов всередину?

— Я там не бажаний гість. Сідай, покатаємось. — він заскочив на мотоцикл і протягнув мені шолом.