Епізод 10: Час розплати

Спочатку була тільки темрява, що здавалась густою, теплою і всепоглинущою. Кілька проблисків світла, спалахуючи один за одним, осяяли суворе обличчя Валентина. Він поглянув на мене з тривогою й запитав:

— Тіно, де ти?

Опісля темна пелена почала розсіюватись. В роті пересохло, а тіло боліло, ніби через нього пропустили електричний розряд, змусивши м’язи скорочуватись в агонії.

Я не могла розплющити очі. Зате всередині злість рвала усе на шматки. Знадобилось кілька хвилин, щоб згадати останні події перед втратою свідомості. Вдавати непритомну й далі коштувало великих зусиль: контролювати дихання, а найголовніше – не стогнати від болю.

Моя лють готувалась завдати нищівного удару. Спочатку потрібно було з’ясувати де я знаходжусь і чи є хтось поруч. Пасма розтріпаного волосся ховали моє обличчя, однак, я змогла окинути обережним поглядом кімнату.

Важко було зробити якісь висновки з того, що я побачила. Тьмяне світло лягало плямами на цегляні стіни сирого закинутого приміщення. Всюди лежав пил: на старому столі, збитому з трухлявих дерев’яних дощок, на полицях, що висіли на іржавих ланцюгах.

Навпроти стояв кривий стілець, зроблений такою ж невмілою рукою, що і все решта. Через свою шпаринку я не могла бачити усю кімнату. Почувся чийсь знайомий голос. Я напружилась, збираючи докупи усі сили, що ледь жевріли в мені.

На кривуватий стілець всівся бородань, якого я добре знала. В сірій аурі тонув Ігор – колишній бос, над яким я вдало покепкувала у ресторані, давши волю власній магії.

Мої вуста скривились у зловісній посмішці. Струснувши головою, я відкинула волосся з обличчя. Очі Ігоря округлились і мало не повилазили з орбіт. На секунду я відчула хиже задоволення, впиваючись його страхом. Він встиг лише викрикнути:

— Чорт!

Моя магія ослабла, але й цього вистачило, щоб змусити його впасти зі стільця й корчитись біля моїх ніг. Я вже не думала про те, що можу нашкодити йому. Відьма в мені наказувала зламати кожну кістку в його слабкому і надто крихкому тілі. Завивання Ігоря приносили насолоду, породжуючи солодке відчуття відплати.

Валентин вчив мене не втрачати пильність, однак, я була не найкращою ученицею. Безшумні кроки позаду не викрили свого господаря. І лише черговий болючий укол в шию змусив мене згадати про Артура. Його нестерпний зухвалий сміх дзвінко прокотився приміщенням. Кімната почала плисти перед очима. Я злякано запитала:

— Що ти ввів мені? — власний голос здавався мені чужим і надто повільним.

— Те, що зрівняє наші сили. — Артур вийшов з-за моєї спини та вдоволено поглянув на Ігоря, — Вставай! Ну, що? Досі сумніваєшся?

— Що ж вона таке? — запитав Ігор, здобрюючи свої рухи лайкою і додав, боячись глянути на мене, — Довго вона буде спокійною?

— Нам вистачить часу, щоб забратись звідси. — з самовпевненим виглядом заявив Артур.

— Не можеш забути, як поплатився за власні гріхи? — максимально спокійно запитала я, дивлячись на свого викрадача.

Артур злісно вишкірився, ніби був не в собі. Я згадала, що сіра аура у людей каже лише одне – їх свідомість затуманена. Це означало найгірше – мене зачинили у підвалі з двома неврівноваженими месниками. Я спробувала використати магію, але розум відмовлявся зосереджуватись, а очі заплющувались самі по собі. Артур підійшов до мене та жорстоко схопив за волосся, закидаючи мою голову назад. Він огидно процідив:

— Думаєш Ігор не знає з чого все почалось? Однак після твого трюку в ресторані йому все одно. Ти нас не розчулиш, зміюко! Я довго готувався, аби перемогти тебе. Ти не зрозумієш наші думки, бачачи лише сіру ауру.

— Ігоря я розумію, а ось тебе – ні… — я намагалась не давати страху взяти наді мною верх і хоч якось дізнатись про їхні плани.

— Ти хоч знаєш, що зі мною було після тієї ночі? Психіатрична лікарня – не надто приємне місце. — він сильніше потягнув за моє волосся і продовжив, — Я думав, що втрачаю розум. Не міг спати місяцями, аж поки не почав слідкувати за тобою. І виявилось, що це не я хворий, а ти – породження пекла.

— Може я й не свята, але до тебе мені ще надто далеко! — повільно мовила я і, навіть, посміхнулась, змусивши обличчя слухатись хоч на секунду.

Артур відвісив мені важкого ляпаса, від якого я на мить втратила можливість чути його гидкий голос. Потім він зневажливо відкинув моє волосся й підійшов до Ігоря. Вони довго про щось шепотілись, а мені ставало все гірше. Навіть тримати очі відкритими коштувало надто великих зусиль.

Я чула тільки уривки їхньої розмови. Було щось про чаклуна, який шукатиме. Певно, мова йшла про Валентина. Потім Артур сказав, що пора полишити сховок, доки ніхто не прийшов. Голова розколювалась, мов у ній били в дзвони. Але я вловила, як Ігор сперечався з ним і казав, що йому не подобаються радикальні методи. Артур підвищив на нього голос і вигукнув:

— Це помилка природи! Таких не повинно існувати! Чи ти хочеш озиратись усе життя й не мати власної волі?

Ігор потупив погляд. Я помітила, що він бореться із бажанням піддатись вмовлянням друга. Невідомість обіймала мене металевими лещатами та стискала горло. Я мала дізнатись, що вони збираються вчинити. І тому звернулась до Ігоря:

— Що він хоче зробити, га? Ігорю, ти ж знаєш мене. Що б не сталось в минулому – це не варте твого зламаного майбутнього.