Глава 6. Епізод 1: За будь-яку ціну

Попереду миготіли красиві вогні з розмитими контурами. Вони швидко рухались, піддаючись невідомому порядку. Яскраві смужки світла заворожили мене, притягуючи до себе.

Я відчула, як хтось поруч тримає мене за лікоть. Наче ангел вів свою підопічну у найпрекрасніше місце, де блискучі зірки віддаються нестримному танку. Ноги ледь рухались, але покірно йшли за поводирем.

Молочний туман перед очима потроху розсіювався. Навколишній світ набував чіткіших обрисів. Я йшла поміж людей, але майже не звертала на них уваги, як сновида, що переслідує лише їй відому ціль.

Всередині розливались хвилі спокою, які підштовхували йти вперед, не ставлячи питань. Ми з провідником рухались повільно, а тому наш шлях здавався мені довгим, ніби йти довелось цілу вічність.

Холодне повітря огорнуло мене вологими обіймами. Через це я почала тремтіти. З великим зусиллям мені вдалось повернути голову і перед очима відкрився красивий нічний пейзаж. Внизу текли темні води річки, а по обидва боки горіли кордони з рукотворних світляків.

Ми опинились на мості, який прикрашали високі ліхтарі. Поруч зі мною проносились автівки, створюючи потоки вітру, що підіймали волосся й розкидали у різні боки.

Поводир зупинився і стис мою руку. Я завмерла на місці, милуючись чудернацькими смужками світла, що вимальовували поруч з нами автомобілі. Чиєсь гаряче дихання прослизнуло шкірою і шепотом прокралось у вухо:

— Стій тут. Коли доторкнусь до твого плеча, почнеш лічити до двадцяти. А потім зробиш крок сюди, — його палець вказав на потік машин. — І йтимеш, доки зможеш. Зрозуміла?

— Так. — мій голос звучав надто глухо й далеко.

Потім рука опустилась на моє плече. В думках щось клацнуло, з’явилось нав’язливе бажання йти. Проте я мала слухатись наказу, спочатку варто порахувати. Мої вуста здригнулись, розпочавши відлік:

— Один…

Мій супутник розчинився у вечірній темряві, нечутно крокуючи геть. Я бачила невпинний потік автівок перед собою. І мені кортіло зробити крок – так мало статись. Я знала чого хочу понад усе. Ніби сп’яніле, тіло почало погойдуватись з боку в бік. Хтось наспівував мені затишну колискову, що відганяла усі тривоги. З моїх вуст зірвався тихий шепіт:

— Чотири.

Повз промчався автомобіль, що оглушив мене протяжним сигналом. У прочинене вікно вилетіла образа в мою адресу. Руки стали ще холоднішими і я помітила, що ніяк не можу зігрітись. Неприємні відчуття жорстоко намагались вирвати мене з напівсну. Однак всередині звучав його голос:

— Долічи й зроби крок!

Я нав’язливо повторювала прості слова. Там, посеред дороги, на мене чекало щось важливе. Не маючи сил подолати своє бажання, я переступила через відбійник, продовжуючи відлік:

— Дванадцять…

Серце в грудях стислось, наче грало у злого передвісника. З усіх боків до мене долітали нав’язливі сигнали водіїв. До горла підступив болісний спазм і я заплющила очі. Пальці не слухались мене й вчепились за холодний метал, намагаючись втримати на місці усе тіло. Залишалось зовсім трохи:

— Вісімнадцять. — твердо мовила я.

— Тіно! — крикнув хтось з іншого боку мосту.

Заледве сфокусувавши зір, я побачила Валентина. Він біг по тротуару з надлюдською швидкістю. Те, що сталось далі, зайняло лише мить, хоча для мене минули нескінченні години болю та тривоги.

Я раптом зрозуміла, що не хочу робити крок. На мене виплеснулось усвідомлення всього, що відбувалось, ніби відро крижаної води. Але було надто пізно. У вухах голосно лунав наказ, якому піддавалось тіло, отруєне невідомою гидотою.

Наші з Валентином погляди зустрілись. Я відчувала, як моє обличчя кам’яніє від жаху, а в його збожеволілих очах палав вогонь, що враз стих і змінився безнадією. Він злякано захитав головою, наче намагався відмовити мене від найгіршого. По моїй щоці скотилась сльоза. Я зробила для нього останнє, що могла – відвела погляд. Очі заплющились, а вітер вкрав моє останнє слово:

— Двадцять…

Я ступила крок. Тіло стислось від напруги, як пружина в механізмі. Навіть через заплющені повіки я вловила світло фар, що мчали до мене зліва. Валентин щось кричав, а потім пролунав страшний гуркіт. Звук удару металу об непорушну перешкоду вивів мене зі смиренного ступору. Розплющивши очі, я здивувалась, що стою посеред дороги ціла й неушкоджена. Валентин напружено здійняв руки над головою й дивився поверх мене. Все навколо здавалось таким повільним та нереальним.

Автомобіль, що мчав прямісінько на мене, зіткнувся з невидимою перепоною в кількох метрах від своєї випадкової цілі. Спереду метал сплющило, а сила інерції перевернула автівку й задала їй нову траєкторію. Груда понівеченого металу повільно пролітала над моєю головою.

І тут мене охопив жах, переплетений з безсиллям. З-за лобового скла повз мене гляділа пара блакитних очей. На пасажирському сидінні знаходилась дівчина. Ремінь безпеки втримав її тіло, коли авто перевернулось, але на порятунок не було найменшої надії. Я на довгі години пройнялась останньою емоцією людини, якої навіть не знала: подивом, на зміну якому прийшов безнадійний жах.

Колись красиві очі стали страшними й викарбувались в моїй пам’яті на все життя. Моє горло стиснув спазм, коли я закричала до Валентина. Але він не чув нікого й нічого. Його магія захищала мене, руйнуючи чужі життя. Від безсилля я впала на коліна. Автівка з нещасною дівчиною пролетіла наді мною і, дряпаючи асфальт, ледь зупинилась, пролетівши кілька метрів дорогою.