Привіт, шибалинське ТисячолІття!

21.12. 1999

Дідо Василь та дідо Михайло, як два пуридних гуспудари сиділи си на тому самому патику, що й минулої зими.

- Гей-гей, Міську, ти сі диви, як літа литєт, як тії птахи, таги бузьки, ги ластівки. Здаєсі така сама зима і такий самий під задницив диривлєний бальок, а  року вже нема, - казав дідо Василь.

А дідо Михайло підтримав тай продовжив розмову, - Та що це ти хочеш у тої деревини, що ото під ногами?! Та ти, Василю, гарненько поміркуй, скільки ж це вона різних розмов в собі має, скілечки розмаїтого вона наслухалася - і молодечих розмов, і юнацьких анекдотиків, і слів залицяльних, і таких от як ми з тобою, може мудрих, також наслухалася дос-хо-чу, - протяжно затягнув слово, ледь не заспівав, дідо Михайло.

- Провду кажиш Міську, бо ніц не щизає і таяк ми ни памїтаїм - ни памїтаїм та чисом си згадаїм шось файне з кавалєрских років. Так і той бальук, то дериво чи ти Міську кажиш – диривина -  всьо-всьо в собі таїт, всьо памнітаї. То тілько ше треба придумати такий апаратик, їкий би всьо, шу в собі вуна тримаї на букви клов, шось гейби як то-то, шо без вочей і вух, а радіацію мнєри…

- Так-так Василю, - перейняв бесіду на себе дідо Михайло, - радіація радіацією, а роки дійсно летять, лет-я-ять. – розтягнув дідо, - і їх не зловити.

- Ой, не злапати їх, Міську, не злапати. То литєт як бузьки, то скачут ги вивюрки.

Тут надійшла бабця із відром тай і без “файного днє!” втрутилася в розмову: ”Ого, хлопці, ми вже свої вивюрки відскакали…”

            Тай почали вони балакати про житє своє парубоче. Хто до кого ходив, хто кого обіймав. І часом були такі відверті, якими, можливо, й у молодості в зізнаннях своїх не були. Набалакалисі, аж бабі Марині відро примерзло. Легко шарпнула, воно й відчепилось, але баба невідь чого посковзнулася на слизькій стежці, тай впала догори ногами. Діди розреготалися, дідо Михайло встав подати руку, а дідо Василь піджартовує: “А шос, Марусько, не забулас ше як ноги тримати?!” Бабуся гет сі взлостила і на  діда Василя, і, заодно, на діда Михайла, відхилила його руку тай почила цабанити: “Та встидалисти би сі таке гувурити! Та  вжести пусивіли, а такі дурноти, таги маїти сімнайціть літ.” Дідо Василь підштрикнув:”Ну тай ти тагі шіснайцітка, кули сі дивити зузаду і здалека”… Дідо Василь ше шось хтів казати, але баба Марина його перебила: “Ти безвстиднику, а тубі шо ду тогу. А тубі шо ду моїх ніг, ти так з тогу нігди ніц не мов!”

- О-йой, Марино, сі не злось, та то всьо байка!

Баба вже втишено:

-  Добра байка, як я сі так на крижі гепнула. Та добрий з тебе бабайка...

-  Та чого це ви, шановні, - втрутився дідо Михайло, - це ж так не гречно, через якусь дурничку ледь не посварились. Шануймося шановні, наш вік того прохає.

А дідо Василь наштриканий ліпотриков, таги акумулєтор, кинув кілька єскр на порбратима:

- Слухай. Міську, ти де сі врудив? В Нилабиші ци де? В Нилабиші! Ну і гувури пу нашуму “проси”, ане прохає, бу ті шлячок трафит.

-  Та, тр-р коні, гов фіра,- спинила баба Василє.

Дідо Михайло бачачи, що дідо Василь встиг коло баби Марусини не тільки вдосхоч набалакатись, і не тільки нареготатись. Але й набратись надлишків ліпотрики – вирішив на той раз промовчати.

            Сиділи, балакали, пливли над нами хмари. Як роки. А вони то тужили, то весилились, то ледь не сварились, то заводили глибокодумні бесіди:

            - Дійсно, Василю, є такі книжки, - говорив дідо поглядаючи на самокрутку зліплену із вдертого шматка якоїсь ніби нової книжки, - дійсно, Василю. часом книжки, твори приречені на вічність.

   Втрутився дідо Василь:

- Вимов “геніальність”, тобі казати так пасує.

- Так, Василю, навіть приречені на геніальність. Тобто  на геніальне сприйняття читачами по причині самого твору. Такі твори і веселі, і сумні водночас, і ніби безтурботні та водночас мабуть глибокомудрі. Їх потрібно читати – і між рядками, і між буквами.

- І під ридками. І під буквами. Заглідати в  глиб папїру, - добавив дідо Василь.

- Так, так заглядати в  далеч паперу, а не зупинятись тільки на поверхні букв.

А дідо Василь нечебто всерйоз, нечебто жартома:

- Нати а їкі би дзигари з тих геніяльних книжок були би на смак? Може би, Міську, легше сі тігнули?

- Слухай, Василю, я сьогодні вже давно хотів тебе запитати, а яку то ти нині нову книжку почав дерти на самокрутки?

- Та, той, як їго, - почіхов дідо Василь, примруживши очі, потилицю і жартома сказав.- та той “Кобзар” Шевченка.

Дідо Михайло, хоч і сидів, раптом завмер на місці, погляд його став дивакуватим і закам”янів на пару секунд в одній точці, він опустив від рота руку з напівдокуреною самокруткою і цілком повіривши діду Василю, перелякано заверещав:

            - Та ти що, зовсім здурів!?

Дідо Михайло викинувши недопалок, поклавши руки на коліна  і нахиливши голову та тулуб до діда Василя рительно дивився на нього, як на злочинця.

 

            А дідо Василь витримавши довгу паузу і зробивши пару затяжок (в цей час дідо Михайло перестрашено спостерігав за рухами, пересуванням самокрутки діда Василя і за тим як він її вкладав у губи - повільно, примруживши одне око, тягнув, а букви на самокрутці перетворювались у червоний жар і відлітали попелом та димом):




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше