27.12. 1999

На автобусній зупинці. Частину культури села Нилабиш, його жителів, можна було спостерігати по їхній посадці в автобус. Так як театр починається з вішалки, так і село розпочинається із автобусної. Отже читач може хіба що уявити засніжений, білий, зимовий день. На дорозі міжнародного значення, з північної сторони – старенька автобусна із поламаними навіть попаленими (видно комусь було дуже зимно) лавками, автобусна, яка хоч і вбрана в плитку, але від сирості та старості плитка відлітає виказуючи чим раз більше рябе цегляне нутро. Тут посадка людей, котрі їдуть у бік районного центру, красивого старою архітектурою міста, чи не єдиного міста в Україні у побутовій назві якого є чотири букви «и».

З протилежного боку дороги ще одна автобусна. Із дахом, що підняв свої боки, як крила, котрими ніколи не захищав по-людськи ні від дощу, ні від вітру. Оббитий дерев’яними планками дах - то тут, то там світиться наскрізь. На даху цієї автобусної красуються чиїсь ворота, то місцеві батями, молоді хлопці, в ніч на Миколая їх туди висадили. У когось вкрали, переважно у тих у кого є на виданні  дівчата, і сюди висадили. На Миколая - а ще тиждень перед тим на Андрія - роблять такі збитки. Це давній звичай. Хто з людей своїх хвірток, брам, воріт сам не зняв, не сховав - у того може це добро пропасти. А потім вранці ходять і шукають їх по фосах, під мостами, на деревах, чи навіть на автобусній зупинці. Інколи це знайти неможливо. Тоді ті у кого пропали просять молодих хлопців за винагороду, могорич, їх повернути. Повертають.

            Цього року ця автобусна красується без воза на ній. А були такі роки, коли у якогось фірмана крали віз чи сани, висаджували на автобусну і обкладали вкраденими ворітьми, хвіртками, ніби подарунками.

            І то тішит тих, хто то зробити втрафив. А також дивує тих чужих, тут проїжджаючих, що не знайомі із батярськими традиціями в ніч на святого Миколая.

            Побачивши ще здалеку бажаного автобуса на пів дев’яту ранку, юрба, вирізняючись цятками на білосніжному тлі, жваво зсувається поближче до автобусної зупинки.

            Але таїк вгадати не годен в якому саме місци спинисі та велика штука на гумових колесах – натовп біжить на зустріч автобусу, а потім за автобусом поки він не зупиниться. Водій зробивши розворот, бо приїхав порожній із райцентру саме за нилабишцями – не ризикуючи когось переїхати зупинився косо, загородивши шмат проїжджої частини. Відкрив двері і…

            Але перед тим потрібно сказати, що незважаючи на дещо трагікомічний опис посадки в автобус, для нилабишців це є приємністю, вони переповнені ентузіастичною радістю. Приїхав, він Приїхав! І вони Поїдуть! Бо буває, що не приїжджає, а вони сумно чекають не дочекаються, бо година до праці притискає. Бо для них скористатись шансом і втиснутись в автобус – це значно приємніше і значно веселіше, аніж чекати - в незалежності чи зима, коли мерзнуть, примерзають ноги, чи це літо, коли піт тече по скронях. Цей сільський народ не тільки цими хвилинами чи десятиліттями – а віками цей сільський нарід просякнутий боротьбою за виживання. А тому щиро та задористо приймає у тому участь. Отже вуйко шофер відпер двері і…

            Йой, люди, шо сі пучило? Ду дверей і вйо пхатисі! Чи ви дись таке виділи? Чи в такому хулєрному трафунку бувалисти? А ту (тутки, тутка, тутечка, отут), в Нилабиші, дисєтками років так сі тиснут зранє на руботу ду райцентру, який є аш за шість кільометрів.

Людства в селі дись до півтора тисічки, али ні заводів, фабрик, ні ніц такого нема. Єден тільку колгосп в їкому і теперечка колгоспники теоретично нє, али практично таки так – батраки батраками, наймити-наймитами. Такі самі шо за совецкуї власти, такі самі шо за Польщі, шо за Гавстрії, шо за часів ше малого Шивченка. Али шо я вам таги тлумакам, із єнчуго тисічулітє буду пуяснювов? Ліпше сі дивіт, шо ту сі роби.

            Двері сі рузчимхнули на дві пулувинкі і вуйко (читай хулєрнику бісьцьом!) Місько, вуйко Гелько сі втиснули - тай займати місци.

Бабу Євдоху приперли до залізного вудвірка. А моцар Йван тай чириз тую бабу, а путому ше штири Василі і п’єть Михаськів. Баба кричит, автобус рипит, вуйко шофер сі казит: «Йой, нилабишці, спамнітайтисі, ни луміт ми автобус!!!»

З сходу підлетіли ше п’єтка-друга мнігоньких панянок і пупхали вже тих сорок штири створінь пу блєсі автобуса аш до задніх запертих дверей. Брудна блєха автобуса зачила сі блищити. А задні двері, шобисти знали, шофер нігди не відпирає, бу буїтсі шу не заплатєт му грошей, а туму всі сі мусіт пхати в порожний гавтобус бис їдні передні вузкі двері.

Цьотка в зеленій спідници, яка вже була задерла ногу жиби покласти ї на сходинку дверціт риптом пуплила тваром пу блєсі на схід сонці і тільку ї торба сі лишила тамичка. Сталасі дурнувата купа, якесь пузашпортанє сі стало.

Поки ті вставали, тамті сі перли. А тим часом ше двайціть підійшло. І всі сі тиснули, вибрикували, вибалакували, доповідали, кричили і жартували і вобривали ліктєма, боками, головами та колінами їден другому гузики і всьо решта, шо можна було вобірвати.

А одного вуйка чось запхали догори ногами. І сі ше десяток людий – на перкір та на збитки всєм - сі таки втиснули ду середини.