2.02. 2000

Перед клубом нилабишан висить оголошення про те, що саме сьогодні у ньому: «перші таємні збори приурочені ничипаню Нилабиша». Саме написано: «таємні». Чи так щоб ніхто в райцентрі не дізнався? Чи, може, щоб заінтригувати селян… Це як зайти в багатолюдний автобус і сказати: «Я вам щось скажу, але ви нікому не кажіть». Ну, зрештою, як хотіли так написали. Таємничість, яка стосується тільки усіх налабишців, і зась про це знати комусь іще. Тай ви нікому не переказуйте.

На вказану в оголошенні годину клуб є переповнений людьми, стоять у проході та заглядають із коридору в повен зал. Дідо Михайло зачарований тим скільки багато прийшло людей на це зібрання. А дідо Василь трішки невдоволений, аби той народний дім, змурований громадов ше за Польші, би від такого велилюді на потріскав тай не розвалився. Бо добре жи є тутка люди! Али як клуб рузвалєт, то хто го туди відбудує?

Довга хата гуділа. Всі, в очікуванні почитку, шось си гумуніли, мижи субов вугурили. Али встов з передної ловки дипутат Василь Балачка, коротко переповів історію нилабишкого нечипанє. Розповів громаді про минулорічну сесію та про проголошення на ній незалежності вільного села Нилабиш.

Він говорив про те, що вже давно існує на континенті місто-держава Монако. А тепер вже, каже, існує перше в Європі село-держава Нилабиш. «Хіба ми чимось гірші, менш достойні як вільні громадяни малесенької держава Люксембург?» - запитав він.  І порадив людям:

- А те, що ті диржави визнані, а ми нє – ну то це не має нас ніц пудити. Бо нам і не потрібне те визнання. Адже якщо нас визнає світ, то нам потрібно буде посилати в кажду країну послів, дипломатів. А кільку є диржов в сьвіті? Сотні! Дись так як в нас в силі є двурів. А то значитсі, шу з каждуго пудвіри тре жиби хтось в якусь країну їхов пуслом. З кожного двору по дипломатові! З каждуго вубісцє хлопуві чи бабі тре буде виїхати на дипломатичну службу. – Люди загуділи, зарипутіли кріслами. Невдоволені! – Отож і я кажу, - продовжив Балачка, - бо хто буде рубити, хто буде ничипанє Нилабиша розбудовувати, якщо цьвіт нашої нилабишскуї нації виїде на дипломатичну службу? – Люди рипутєт мештами, гудєт, Василь підняв руку, шуби вуни притихли і сказов. - А тому нам того визнанє не треба! Бо ви самі розумієте, ви не дурніші за мени, якщо мене вибралисти дипутатом сілької ради. Ви си відразу зметикували, шу того каждуго дипломата треба утримувати там в чужих краях. Бо їднов торбов з дому то сі не вубійде. А як ше подумати, шо наші посли не будут сиділи там пу автобусних чи вукзалах, а маю мати свої власні амбасади – то, людоньки, на то всьо треба шалені гроші! А сам біліт на автобус чи поїзд, чи пароплов чи літак – кому де випаде – та до Мінска як далеко, хоч то здаєсі шу близько… А де Льондун, а де Гафрика, а де Гавстралії з Гамериков!? Та на то тре більши грушей якби навіть всьой наш Нилабиш прудали разом з нашими калісонами. Ну то за шо ми маєм так терпіти? – Пристально дивився в зал Василь Балачка. Народний дім мовчав.  Люди в залі питально дивилися депутатові то в писок, то у вочі.

- І я кажу си, - тєгнув він далі промову, - що якщо ми будемо мати для себе законне ничипанє Нилабиша і, водночас, якщо про це окрім нас ніхто не буде знати – то це буде дуже добре для нас! – Тут дідо Василь проситься на репліку. – Прошу діду.

- Я тільки два слова хочу доповнити до сказаного. Прошу взєти си ду клепки, шу тута сьвітува диплуматія є взаємнов. А то значитсі шу тутка в нас будут мешкали пусли зу всього світу. А ви знаїти їкий то типерка сьвіт! Кіцьто то є різних рас та націй в сьвіті!? Ї як ту всьо сі зачне в нашім силі знайомити та перемішуватися. То сі всьо можи скінчити тим шу наші діти, внуки будут не білі, а вузькоокими жовтолицими мунголами чи чорношкірими афроамериканцєма! Ту шо люди, хіба нам тогу траба?

- Нє, нє… - загудів клуб.

- А послам треба дати землю під забудову посольств, жиби на каждім вуни мугли свій прапур причипити. А де тої зимлі на всєх взєти? Та як ми пораздаєм то всьо різним кунтинентам – ту де ми будем пшеницю сіяли? Де ми будем бараболі садили, га?

В клубі схвальний гул, навіть хтось заплесков в дулоні, здаєсі то дідо Михайло. Василь же Балачка подякував діду Василю за репліку і підхопив:

- То добре, що ви розумієте нас та ситуацію, яка склалася.

Далі хтось з місця запропонував вибрати таємного керівника села.

- Василє Балачку! – загукали в залі. І таки вибрали. А потім хтось крикнув:

- Шос хтів, то маєш!, - засміялися радісно. Попросили до слова його, але вже не тільки як депутата села, але як керівника сільскої держави.

- Шановні мої дорогі люди! Я піклувався не про себе, коли наважився виголосити історичну промову на сесії Нилабишської сілької ради. Я думав про кожного з вас, про справу нашу державну. І я гутовий, кажу то від щируго серці, пуступитися тою поважною посадою…

Але ніхто не хотів навіть чути про таке, щоб Балачка поступивсі комусь місцем, бо всі розуміли, що краще за нього ніхто тої справи не розуміє.

- Шановні, я ще сам не знаю, достеменно не відаю, шо і як нас в тій розбудові державній чекає. Але я добре знаю, що у справі ничипанє Нилабишскуго нам ніхто ніц не пуможи – ні Київ, ні Варшава, ні Москва, ані Вашингтон – а тільки самі мусимо самі на себе сподіватися і собі самі мусимо допомогти. А Україна най без нас собі дась раду. Ми з неї вийшли! Як діти йдут з дому в свій новий дім. Але ми батьківського дому не зрікаємося і не противимося йому. Але Україна вже через місіць, та ви самі чулисти шо радійо вугори – має віддавати цілих два міліярди дулярів боргу! Та ви собі можити уявити їкі то шалені гроші! Їх ше дись тре знайти. Та туво для каждуго з нас в клубі дисять дулярів – ту вже виликі гроші. А тамичка назичили міліярдів! Та ви сами видити їкі в нас пулучки і їкі в вас пенції. Вже навісьні мают віддати два міліярди. А цілком вже сі дукирували шу дисіть міліярдів дулярів винні чужим диржавам та чужим банкам. Ну звідки Україна їх вузьмє! Далі буде зичила!? І чим то всьо сі скінчит? Як в тій припувідці кули син з татом прудавали на базари, а тато так рахував, так тургувов, шу син му кажи – тату кінчіт вже ту торгівлю, бу нима груший би здачу давати! Ми вже на тих міжнародних позичиньох, як наркуман – не дадут дулярів - загинем! А тому ми, нилабишці, мусіли сі відїднати - раз не вміют в Київі диржавов кирувати!