9.02. 2000

Політали вчора із уявою письменника? Фантазія, а точніше, по-українськи кажучи, уява – це велика сила. Погоджуємось із усіма тими, котрі вважали, що уява важливіша за знання. Погоджуєтесь? Логіка цього твердження у тому, що самих знань мало для щоб, перепрошую за тавтологію, утворювати у Світі свій світ, відкривати нові світи, реальні чи уявні. Потрібна уява. Річ першонеобхідна для розвитку людства.

Ви може ще не налітались? Ну, що ж, тоді ще трішечки політаємо. Ось дивіться з висоти пташиного лету – там внизу Нилабиш, а ось там.. Ні не там… а осьдечки тамичка, от… Бачите? Сидять собі на прадавній, як нилабишський світ, колоді - діди. А поміж ними Артем. Філософ, а може фільозоф…

- Ну? Шо? Пишеш? – питає дідо Василь.

- Пишу.

- І коли вже той плід визріє?

- Та небагато чекати. Посадити, викопати картоплю, а потім сьніг. Зима – тай кінец року, а з ним й край роману.

- О, та то ще нинька зима, а заки друга прийде…

- Та прийде, діду Михайле.

- Та коли то ше буде… - каже старший чоловік.

- Хмари також, діду Михайле, гляньте на небо, летять тай питають менші хмари одна одну: «коли то ше буде?» А хмари виликі бісьцьом мініт пугоду – і вже як не дощем, то сніжинками такими пухкими, довгоочікуваними труться до ваших скроней, лягають вам у долоні. А декому може й до вух щось шепнуть.

- Та воно то так, - мовить дід Михайло, - чекати і доганяти воно завжди здається дуже довго.

- Слухай, а кули вже пручитаїш шось нам? Чи може ти шось борше вже писов, їкісь такузов румани?

- Писав, але не дописав.

- Та шо таке?

- Та таке, діду Василю. То було ше дисіть літ борше, кули їм служив в войску - прийшла ми думка, шу можна з клітинм люцкуї ше такого самого хлопа зрубити. І той другий хлоп буде такий самий зверха. Але шу вже вічний, троха з біомеханіков, тай єнча в него кров – гулуба, а не чирвона. Вже таги бисмертний.

- І в тому інтрига? – уточнює дідо Михайло.

- Ну як сказати… Інтрига основна в тому, що благе стремління продовжити люцкі роки тут переходить у конфлікт між людьми смертними і їх точними, але безсмертними, копіями.

- А як то сі стає?

- Смертні в силу певних обставин йдуть з власної волі в таку собі зону, резервацію. Їм кажут, шу там рай і що вони там будуть спокійно доживати…

- Та то якась казка, фантазія, - каже трохи зневажливо дідо Василь.

- Фантазія. То вірно сказано. Парадокс тільки в тому, що я тоді не здогадувався, що всього лиш через років п’ять вчені насправді із клітини клонуватимуть інших істот. То якби з крапочки шкіри на вашій долоні тепер реально в лабораторії виростити нового чоловічка.

- Ай, не видумуй вже так, Артеме, не вибріхуй тово! Ми вже старі, а не малі дітиска, би нам казучки ти руспувидов.

- Та ви що, діду Василь, не чули по телевізорі про клонування вівці в Англії? Я тоді ту кшижку не дописав, а тепер…

- Що?

- Якби дописав, опублікував тоді - виглядало б як науковий прогноз. Ну тобто, прогноз на рівні наукової фантастики.

- Ну, а де ти таки ідею тої книжки вичитав? – Дід Михайло.

- Та втім то справа, що ніде не вичитав. Воно само було в голову прийшло. Тільки сідай пиши… Ну, ви певно знаєте, що ідеї літають в повітрі – у прямому розумінні слова. Хоч то і невидимо. Деякі особи то чуют. Якимсь навіть не шостим, а семим чутьом. Бо шосте чуття – то шось як тваринний інстинкт, тобто людина таги мудра худоба відчуває те, що може статись, чує наперед якусь тривогу, чи радість. Це якби спрацьовує ще древній інстинкт самозбереження. Це як щурі, котрі втікають з корабля перед штормом. Чи коли худобини рвуться з хліва на волю - перед землетрусом. Ну то як первісні люди полювали на звіра, але в якийсь момент без видимих дій відчували що шось не так, що самим тре втікати. І так часто рятувалися. А сьоме невидиме людське чуття - це вже як дар відчувати події людства. Чи в ті давні часи – відчувати прийдешню долю громади. Про це їй говорити. Ну тоді таких називали як де – десь шамани, десь проповідники чи пророки…

- А що ти думаєш що є доля?

- І є, і нема.

- То як? То є чи нема?

- Ну людина має при народжені своє призначення, свій дар служити іншим людям. Кожен отримує дар не тільки для себе самого.  А як істота соціальна, отримує дар для того, щоб ним служити іншим людям. Якщо вже так далеко у роздумуваннях заходити – то пророки говорили не для того, щоб це цілком збулося, а говорили як попередження – що саме так вам станеться, якщо ви не змінитеся. Вони хотіли зміни людської поведінки для врятування людей. І не хотіли здійснення власних пророцтв.

- То вже філософія… Але якщо допишеш тамту кшижку, то скажуть, що ідею ти запозичив, чи навіть вкров, - мовив дідо Василь. А дід Михайло добавив:

- Скажуть, що вкрав в овечки Доллі? – засміялися всі троє.

- Якраз по тій причині, що про це всі зараз говорять, у мене нема бажання писати ту першу книжку дальше. Але ось я вам зачитаю. Можливо вона хоч вас зацікавить. Слухайте початок:

«Раса (назва книжки).