31.05. 2000

– Слухай, – каже дідо Михайло, – але то, Василю, булу-було... А!? Та ти видів! То Артем, не видів. О, то би мов шо писати. Али, но... Вубтраскані яйцєма, в кулутнечі, і в свої круві... Путувкли тих Касьчиних хлопців на квасне ябко. Ти знаїш, шо... люди кажут, шу за тим патлайом миліція вже шукала. Він вже дусить начудив по різних місьцьох.

Діду Василь шось відпувів. Балакают. А во йде в дрибизьіну пяний вуйко Михань.

– О... зара буде знов на нас падов! 

– Може сі ліпше вступим гет? Слухай!! – Голосно вугори д. Василь ще здалека ду Миханє. – Слухай Міську, ти нам скажи, чо ти так хлепчиш ту гурівку таги худобина, і жіночці ніц ни пумагаїш, ні пасти ни вижиниш курову... і кажи твуя, шу ти ше тогу року сапки в руках ни тримовїс.

– А в мени шо гуруди пузарустали? – Впевнено вуйко Михань. – Та в мене і бис мени рубота на гуроді сьі роби. Та най скупулиско... скупулі... муя скупа баба роби! Та як ї для мени шкода стуграм, ту най сама скупулі ґрасає. А я ни буду! Бу мині тогу ни треба. Бу мині сі не хочи... і всьо! Я ду типер рубив-рубив і шо з того? Ну шо з тогу?

– Та як шо з тогу, Миханю? Ти такий сьмішний ги чумайдан бис ручки! Та люди садєт бараболю, вубходіт її, а путому їдєт. Ну нє? Якраз то з тогу мают. Їдзинє! А ти «шо з того?».

– А я шо ни роблю? Ни роблю, га? Я всьо, шо тре роблю! Як я ни зроблю – ту за мене ніхто вдома ніц ни зроби! Всьо сі на мені тримає, бо я гусподар... Аякже! А як інакше? Вьо шо траба пуроблю, навіть можу і їсти зварити, і лахи випрати субі і своїй скупули. Во так, щоб ви панове добродії знали, на носі собі зарубали і єнчим переповіли. Я гусподар – то очевидно.

– І гурод сі сам пуґрасає? – Дідо Василь.

– А він в мени шо заріс? Я го вже, де тре і не тре, пуґрасов, переґрасов штири рази.

– Ше тамтогу року... – Тихеньку си під ніс шепнув дідо Михайло.

– А решта най си скупулі сама ґрасає! А чо я вдома ни маю мати сто грам гурівки?

– А тубі шо стуграм вистарчит?

– Не вистарчи! Али най вуно мині там стуїт!

– Поки ни випїш?

– І випю! Бу вуно для того є. Пив, пю і буду пити – і ви мині старі буювики ніц ни дукажите!

– А чо ти так багату Миханю пєш? – Питаєсі дідо Михайло. – Та певно худубина в хліві стільку вуди ни пє скільку ти тої гурівеґи вицмалюєш.

– Справа ни в гурівці! Чого ви того не розумієте? А в справедливусти! – Ствердно стуїт на свому вуйко Михань.

– О, – іронічно підсумовує дідо Василь, – ту ти за справедливість сі напиваєш!?

Розсмійовсі з того діду Михайло. А вуйкоу Михань теж собі, – Хе-хе-хе-хе! 
І тим більше з своїх слів смієсі діду Василь.

Вуйку Михань пудибов си дальше, а діду Василь питає діда Миханє:

– Слухай, а той, патлай... на тому збіговиску... казов ніби в Біблії написану, жи сатана є князьом сьвіту. Чи то так, як си гадаїш? Та їкшо сатана кируї сьвітом, то шо туди Бог... Христос... тільку сі диви на то, шу сатана з людьми вирублєї, га?

– Ти знаїш, провда, шу в Біблії пиши, шу князьом сьвіту є сатана, али сам пудумай, шу князь, то ще ни цар світу. Я си пригадую, дай най си згадаю, а... то є в «Убявлині Івана Бугуслова», в пусланю ду Філядельфійскуї церкви, Христос каже, шу має ключі і то шу Він відіпре, тогу ніхто вже, навіть сатана, не запре... і шо Він, Христос, запре, то тогу ніхто з людий, і такуж сатана, вже ни відіпре. А входи, вихуди... чи двері... ту та дурога житє люцкого, яку відпирає і запирає якраз він – Христос, Бог в Трійці Їдиний. А сатана, він ни цар, а князь їкий сі вурухобит певну шу тільку з дузволинє Бога. На пучитку Біблійнуї книшки пру Йова пиши, шу сатана вурухобисі... і вурухоби, і навіть мучи людий... з дузволинє Божуго.

– Г-м. Їке ту всьо просто не прусте... – задумливо мови дідо Василь.