17.06. 2000

І знову Марко сидить в оточенні своїх прибічників і проповідує таке про добро і зло:

– Ми, всі тут присутні, єдино спасенні члени для Нового, Небесного, Єрусалиму, повинні вже тепер, ще до приходу сюди на нашу планету Небесного Єрусалиму, повинні позбутися від зла. Зло має бути знищено у просторі. Але, перше, зло потрібно знищити у власному серці. Чи не так? Так, зло має бути знищеним! Одначе, тут виникає цікаве запитання – а як хтось може знищити те чого не знає? Чи не правда? Правда, бо як може герой знищити дракона, якого не бачив і якого не знає!? Отож, зло потрібно пізнати в самому собі. Кожен із вас, нині тут присутніх, має пізнати зло, яке є в вас самих. Пізнати, виявити для того, щоб бачити в собі свого ворога, побачити із ким боротися і знати кого перемагати…

– Ой, накличиш, – перебив Марко Молодший Марка Старшого, – накличиш ти на себе із себе зла, якого, може, в тобі, чи в тих во людях, не було. Або будеш дививсі у власну безодню і кликати «зло вийди, пукажисі зло!»… І воно вийде, аж дуба волосі вам стане від вас самих. Не перетворуйте себе на драконів, на монстрів. Не будіт лихо, поки воно тихо.

– Вступисьі ми гет сатано! – По-нилабишськи дорікнув батько синові.

– Ага, ну-ну. Бис сам сатанов ни стов! Бу накличиш чорта на во тих. І хто їм туди пуможи? Будиш туди казов, шу їс ніц ни винуватий. І всьо зіпреш на люцкий гріх.

– Вступисьі ми гет з кроку, бу пруклину ти!

– Чи то вже рас було!? Тії твуї прукльони. – Спокійно сказав молодший і добавив, – Бог не дитина, не слухає дурногу галатима!

– А шлях би тибе наглий трафив! – Роздратовано палить Марко Спасенний. – Як ти вже ми дупік! Та буть ти проклятий ше нині!

– О, во-во! Як ти бісьцьом го в субі знайшов, того злого! А ти, татусю, кажиш пізнати зло! Вуно сьі во як пізнає – відразу видко і чути, хто ту є зло, шу маї повний писук прукльонів. А шо люди добрі, – звернувсі голосніше до прибічників Спасенуго, – шо вас можи навчити пру дубро той, хто вустатним словум клине, пруклинаї свогу сина?

– Ти мині вже давно ни син, а я тубі ни тато! Мама знаї хто твій тато!

Ще такого Марко Молодший не чув. Ті слова його вразили і він тихо, щось про себе сказавши відійшов від бесіди.

А Марко, той що називає себе Спасенним, продовжував:

– А тому без проявів зла, без знання про зло… І, зрештою, вже саме пізнання зла є нашою боротьбою із ним. Ми без цього, без відомостей про нього, його не здолаємо. Дуже важливо виявити зло і відділити від добра, б воно не там і не тут, воно і там і тут, воно там де і добро. Так, воно там де і добро, а тому кожен вчинок є наслідком обидвох, а не одного добра, чи одного зла. А тому, йдучи цією логікою дальше, скажу вам, мною спасенним, – нема добрих і поганих вчинків і нема хороших і поганих людей. Нема. Бо добро у цьому світі не може існувати окремо від зла, а зло окремо від добра.

– Ну ти татусю загнув! – Вигукнув з вікна Марко Молодший. – То як же ж ти знищиш зло, якщо добро без нього існувати не може? Та за твоєю логікою знищення зла приведе до також знищення добра. О, таким ти татуньцю все був. Во такий ти наскрізь – почати говорити одне, щоб закінчити зовсім проти того про що кажеш спучитку!

– Ти сьі ми вступиш гет з вучий чи нє? Тубі вжем нинька всьо сказов! – І гірко передихнувши Марко Старший продовжив. – А вам, мною спасенні, я сьогодні ще сказав не все. А тому слухайте і розумійте. Розумійте, що є братами один одному праве і ліве, добре і погане, світло і темрява, життя і смерть. Їх не можливо відділити одне від одного. І тому смерть – то не смерть, і життя – то не життя, і добро – то не добро, і зло – то не зло. Так із кожним, хто земний, хто є Адамом, вони не віддільні від зла, як і від добра. І тільки, ми, вірніше ви, мною спасенні є вище цих проблем. Ви є мною спасенні, а ваше спасіння є через мене народженням вашим новим. Ви, відчиню вам таїну, є народжені згори, для того щоб роздавати Бога.

«Ох, як він вміє закрутити, забаламутити людину, – думав про себе Марко Молодший. – Перескакує з пєтуго на дисєти, як гурубец пу гілю, ше ни сказов пру гарбузи, а вже пру гречку. Підносит кілішук за здравіє, а п’є за упукой. І то так забиває грузда, шу дає пучути, али ни дає пудумати і зрузуміти, а забалакуї, забалакуї, аш людина стає збаламучинов – вже ни знаї, де був пучитук, а де маї бути кінец. І людині сьі лишиє хіба шу вірити. Не рузуміти, а дувіритисі і вірити, їкшо забаламучинє, шу йде на людину, сильніши за теби і їкшо ти нигодин сьі прутивити, як та жаба, шу види вужи, шу лізи зісти ї, али ни тікаї, а завурожино жде, кули вже нарешті той виткий ї лигни, коли він її проковтне». Так думає собі Марко Молодший, але, запитує таке:

– Скажіть ви на милість, не так мені, як сами собі – Якщо добро то зло, то що таке добро?

– Скажи йому Авдокипіє Спасенна, – каже Старший, – скажи, бо я вже не маю нині слів до нього, – і Авдокипія мовила:

– То треба відрізняти об’єктивне від суб’єктивного, а тому те, що часом є добром об’єктивним воно не є добром суб’єктивним, і те, що часом є добром суб’єктивно... воно об’єктивне не буває добром…

Авдокипія хотіла продовжувати, але Марко Спасенний з реплікою про почуте: «Всровсі, і їго били!» врапт запер вікно, аж гримнув ним. А Марко Спасенний задоволено усміхнувшись, мовив:

– Ви бачите? Нас бояться. Цей субєкт обєктивно боїться нас, тому що логіка наших слів його лякає. Ви щойно побачили вищу силу Авдокипії... котра є силою істинного добра... над силою зла. Вчіться шановні у сестри Авдокипії. Перемагайте легко, як і вона!

А Марко Молодший зовсім не відчував себе переможеним, навпаки. Він тільки зі злістю мріяв, коли ж нарешті Марко Спасенний піде геть з цього подвір’я.