18.07. 2000

Нарешті зібрався в Нилабиші схід людський, збиранє народне. Згромаджинє, котре виявляє багацько люцких протиріч, котрі існують, сплять, дрімають, чатують у нетрях сільської маси. Мовне питання – таке болюче і вразливе. І таке, яке, здавалося би, не може існувати в селі на Галичині, тут на околиці Поділля, котру звуть Опіллям. Хоча, як сказати… Опілля. Хтось до Опілля вносить території на схід від Львова до річки Золота Липа. То як би так – то Бережани, в такому разі, є тільки наполовину Опіллям, бо ця річка тече через це містечко. Ще хтось вписує до Опілля усю Бережанщину та Козівщину. Але ми не про Поділля, Опілля, а про мову… Ну і… треба сказати, що в цих селах споконвіч називають словом Пулє території Козівщини, бо там поля, рівнина. А Опілля також походить від поле. Ополяни, о-поля-ни. Але про мову – адже... хто в цей час... час становлення української держави, перше десятиріччя... який регіон в Україні є хранителем української мови? Схід чи південь? Ні, бо там люди зрусифіковані дуже. Ім "лєгче разговарівать на руском суржіке нежелі на ламаной мове". Как там ґаварят? Єслі я нє могу разговарівать на чістом українськом язике, то лічше буду на свойом русском суржіке. Да, а чьо? Але... Але якщо ти не будеш намагатися вчитися говорити поміж людьми українською, – хай і не досконало на початках, – то ніколи не перейдеш на українську мову в українській державі. Може центр України, сам Київ, розмовляє українською? Ні, бо він більше аніж напів зрусифікований. Ах, етот рускоязичний український Київ. СРСР, а перед цим царська імперія московитів... москвичів-пітєрців... нанесла значну рану, велику зміну на вживання мови у Києві. Поєтому разговарівают "на всєм понятном язике", а не на всім зрозумілій мові. Ну ви ж понімаєте, єто просто нє модно? Мода є на общепрінятий язик. А української мови у столиці цураються, як мови села, мови сільської. Ті, котрі мають керівні посади в державі – говорять у телевізорі, радіо здебільшого на московському язику. Зрусифіковані України міста! Ба навіть у західняцькому Львові можете зрідка почути, як хтось із «місцевих» розмовляє московською. Ріка Збруч є водорозділом чітким поміж мовою та язиком. Через те, що на захід за Збручем була інша держава (держави), через що тутешній український (він же руський, русинський) люд зазнавав впливу не московської, а більше польської та менше німецької мов. Тому якщо у Тернопільській області не сприймають російську взагалі, то у сусідній Хмельницькій області вже не так-ають, а да-кають. Да, а чьо ту такого, главноє, що ми понімаєм їден другого? Ну, нє? Та певно, що нє. Бо українська держава має мати українську мову не засмічену на офіційному рівні московськими словами, і має потрохи призвичаюватися, наповнюватися, багатіти словами мов прадавніх, корінних мов із Галичини, Гуцульщини, Полісся та інший багатьох українських країв. Знову ж таки, хто є оберегом мови української? Може, – вкотре запитую, – Київ? І ще раз поясню. Вигулькніть нині на київські вулиці, завітайте в магазини, метро... Яка там мова здебільшого, дуже переважаючи, звучить? Московська!!! Отож, оберегом мови української є все ж таки Захід України. А на західних цих землях держави української найбільш україномовною є Галичина – це Тернопільська, Івано-Франківська (Станіславська), Львівська області із умовним центром Галичини – древнім руським містом, заснованим… тоді, коли ще московщиною ніде не пахло… королем Данилом Галицьким. Місто, котре він заснував для свого сина Лева, українське місто Львів. А в давні часи Галич був столицею держави.

Отож, чи не видається комусь абсурдним говорити тут на Галичині про якусь свою особливу мову відмінну від офіційної літературної української мови? Видається… і вони скажуть, що то є надумано, що то є шукання проблем… чи... як спотикання на рівномі місці замість успішного руху держави вперед. Вони казатимуть, що непотрібно та навіть небезпечно виявляти навіть у такій начебто невинній формі – літературній, художній – проблему якої не існує (начебто не існує). Ба, навіть казатимуть, що то є цілковито безглуздо говорити про якусь особливу місцеву мову, якої, начебто, ніколи не існувало. Але чи так це? Та замість почути, прочитати пряму відповідь на це запитання спустіться з власних висот у нарід сей. Нарід споконвічний, нарід, котрий не ополячений, не знімчений і не зукраїнізований літературними впливами. Вслухайтеся в «глухе» західноукраїнське село, в його мову та вимову. Зробіть це, знявши перед тим із своєї голови корону вашої інтелектуальної величності підкріплену знаннями отриманими в різних навчальних закладах про «єдиноправильність» усталеної, установленої української літературної офіційної мови. І лиш тоді ви зрозумієте, який скарб, який великий Скарб тримає в собі Нарід цей, які дорогоцінні перли Він має в собі… часом сам того не усвідомлюючи.

Він має в србі свою особливу мову-мовоньку! Саме мову, а не наріччя, діалект. Така наша мова, – кажуть люди. Саме мову… відмінну від мови української, відмінну від мови польської. І відмінну від інших слов’янських мов. Мову. А ви кажете, що то місцева вимова? Мову! Вслухайтесь в неї. Премудрі ви, преначитані інтелектуали!? Інтеліґенти. Вчитуйтеся, вслухайтесь в мову цю людську, у їхні слова, у їхню вимову. Навчіться знаходити у собі любов до цього хлопського, до цього воістину народного. І тільки тоді ви спроможні будете збагнути – що то дійсно таки Мова! Мова, а отже її потрібно плекати. І мова потребує розвою, розвитку.

А тексти писані мовою державною? Добре це чи зле? Добре. Навіть необхідно, аби кожен українець, українка чи всі мешканці України (з громадянством і без) гарно володіли, добре знали українську офіційну мову. Але нарід, його 95 відсотків не розмовляє так як пишеться в правильних книжках. Він тутичка, тутка гувори свов мовов. І вогірки, буде далі казов, а не огірки. І єндики та кугути, а не індики та півні. І пацєта, а не поросята… Продовжувати?... То треба словник місцевої мови зложити. Як памнітник має стуяти. І не тільки в каждім селі пу їдному, а в кажді хаті…