Призивник 1941

Розділ 6 Шлях в нікуди

   

  Уже давно сонце піднялось із горизонту. Теплі ласкаві промені  падали на  дахи будинків, на ліс, на  потяг, що все далі і далі відносив наших героїв в невідомість.  А вони, Саша і Оксана, притулившись один до одного спинами, намагались зігнитись, ловлячи оті сонячні промені. Час минав, а потяг все тягнув і тягнув свої вагони і платформи, час від часу випускаючи пар з протяжними гудками і клубами диму, який , як отой змій, накривав своїм чорним рукавом  оті вагони і разом з ними і Сашу з Оксаною. 

    Потяг час від часу стишувався, минаючи якісь платформи, переїзди з дорогами, але не зупинявся уже декілька годин. По обидва його боки  росли дерева  в проміжок з чагарниками, іноді траплялись хатинки  залізничників, але.. чомусь не було людей, не було звірів, ані тварин..

  •  Де оте все поділося? – питала сама у себе Саша і не розуміючи тихенько тулилась до Оксани
  • Куди ми їдемо? – нарешті не витримала уже Оксана, - Що це за місцевість, де люди?

  Питання роїлись в їх головах , а відповіді так і не було. Вони так замерзли, що навіть важко було рота відкрити, Але ж... їсти хотілося більше. Тоді Саша розмотала свою хустинку, витягла шматок хліба , розламала його навпіл і подала один Оксані:

  • На, підкріпись!
  • А ти?
  • Та я щось не хочу... – промивала Саша, кутаючись у своє благеньке пальто, яке вона так передбачливо захватила, - Щось мені зябко дуже і голова болить..
  • Давай зіскочимо...  – запропонувала Оксана, - а то , на наступній станції нас можуть помітити
  • Добре, тільки нехай під’їдемо недалеко від отої станції. – Саша обхопила руками ноги, скрутилась калачиком, відчуваючи озноб і млявість у всьому тілі.

  Так вони проїхали іще годину чи трохи більше – десь попереду показались будиночки. Знову  заревів  протяжно гудок, потім другий , третій раз і замовк.  Швидкість поступово падала, сонце вже зовсім вийшло над лісом. Було десь близько семи годин ранку..

  Дівчатка обережно спустились на останню сходинку своєї платформи  і... по черзі стрибнули з невеликого насипу просто в  пожовклу росяну траву, покотились вниз  ближче до чагарників і , причаївшись за кущами, почали розглядати місцевість.

  Кругом були чагарники, поміж них росли високі сосни , як велетні серед мурах, а там , далі, виднілось якесь село. Дівчата повільно , оглядаючись пішли туди, до того села, до людей. Раптом  зовсім недалеко вони побачили корову, що мирно щипала росяну траву. Та підняла свою рогату морду, якось ласкаво подивилась на них, не перестаючи жувати траву, знову опустила голову якби даючи зрозуміти невідомим  їй людям, що вона  їх не боїться...

  • Саша, Саша, дивись, - показуючи кудись в сторону, - намагалась привернути увагу подруги по нещастю, - глянь, що то таке?
  • Тьху тобі! Та це ж чучело га городі... хіба не видно..
  • Да.. – якось невпевнено прошептала Оксана, - давай обійдемо..
  • Чого ти так злякалась?  - Не бійся..

Обидві обережно почали наближатись до  городів. Але раптом оте чучело якось незграбно повернулось  до них і , виставивши руки,  не то прохрипіло, не то прошепотіло:

  • А ну стойте! Кто такие?
  • Ми свої, - якось невпевнено з переляку прошептала Саша, розуміючи оцю давно їй знайому мову, - ми  їхали...їхали...
  • Так.. Куди же ви єхали, всьо-таки, девоньки?
  • Та.. Додому..
  • А где же ваш дом, родниє?
  • Біля Києва... – якось невпевнено добавила  Оксана
  • Чего-го? – очі у цього «чучела» полізли на лоба, - а ви вєдаєте куда вас занесло?

  Саша знизала плечами, а Оксана опустила голову.. І все ж таки, якась безпечність від цього «чучела»  віяла на дівчат. То був ще зовсім не старий чоловік, років сорока,  одягнутий в стару одежу, який  був зайнятий  своєю справою – розставляв сідельця для перепелів.

  • Вот оно как...- виймаючи кисет з махоркою, якось підозріло погляну на Сашу  і добавив, - єто вам не Киев, єто – Польша. А я – Іван Заброда.. Живу вон в той хате. – Віг повернувся і показав на віддалеку невеличку хатку біля  лісу.
  • І куда же ви тепєрь?
  • Не знаємо..- чесно сказала Саша і сполошившись добавила, - а німці тут є?
  • Є ..є  , покида.. – і добавив, -  готовятся удирать ... скоро наши придут...

   Да, Саша і  Оксана уже на собі відчули  оте визволення.  Підсвідомо у них виникло бажання втекти як подалі... за море...

  • А що це за місто?
  • Щецин, милая... есть такой город – недалеко от Балтийского моря
  • А кораблі у Вас є?
  • Єсть , милая...и корабли ...- він встав і показав в іншій бік, - там, порт.. Говорят плавают аж в Америку..
  • Ось би на туди... - вирвалось у Саші. Вона зашарілася і відвела очі, зрозумівши, що не треба було цього казати.
  • Куда...а...а..?  - витріщив очі  Іван, - в Америку... А гроші у Вас є?
  • Є – довірливо випалила Оксана, - ми заробили, там... в Німеччині..
  • То ви остарбайтери? – примружився і додав, - он воно як...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше