Розділ 20 Круті повороти

   Здається світ пролетів мимо твоїх очей – так швидко , як в тумані, проминули оті буремні молоді роки.

   Минула і війна...

   Поза воєнні голодні роки... – все було, але була і надія – надія, що і кінці кінців всі оці митарства закінчяться і настане світлий і теплий час, коли можна буде спокійно працювати, любити і ростити діточок, сіяти, пахати і збирати потом і працею викоханий урожай з поля, з городів.. Поступово почали відроджуватись колгоспи, а потім і радгоспи. Трудодні почали  зникати, а замість них , як і в місті, почали  працю оплачувати грошима. Уже ніхто не тримав молодь в селі – бери паспорт і... широка дорога для навчання і роботи була відкрита всім бажаючим. Молодь – ота енергійна і невтримна,  почала масово безкоштовно навчатись в інститутах, технікумах, а випускники ПТУ поповнювали ряди  професійних робітників на заводах, фабриках і колгоспах.

    Да... то були щасливі часи, коли з ранку, погодувавши домашню скотину, батьки зрання вже збирались біля колгоспу, або просто -  їх забирали із домівок на вантажівку, де була тільки солома, в білих хустинках, що розвіювалися вітром по дорозі, з галасом і народним гумором доставляли прямо на поле.  І тільки пізнього вечора з піснями,, коли вже починало багряниться небо золотим сонцем, їх знову привозили додому. А там, дома їх вже зустрічали дітлахи, які весь цей час були на господарстві – годували і пасли гусей, утей, курей, годували свиней, кіз – всю оцю живність, яка бекала, мекала і кукурікала... Маленькі господарі встигали і роботу зробити і в футбол поганяти тричі зашитим стареньким зашнурованим м’ячем. Отак в праці але весело і щасливо минало їх післявоєнне дитинство.

   З кожним днем, з кожним роком життя ставало все кращим – будувались дороги із бруківки, розпахувались поля, осушувались болота, насаджувались ліси.. а хліб тоді вартував тільки 10 коп. Правда. Мало його тоді було і малеча , осідлавши свої велосипеди, гуртом  їздили в місто за свіжим хлібом. І навіть тоді, коли великий буханець білого хліба коштував всього 20 копійок, хватало всім – і селянам і курям і навіть свиням...  А яке то було тоді запашне і смачне домашнє сало!!! Кожна сім’я мала господарство, мала город і живність – фактично все, що потрібно для життя. І не біда, що не було тоді електроенергії, телевізора і комп’ютера з мобільним телефоном, - але була радість спілкування, вечірній клуб з кіно і біліардом, пісні по дворах  і веселі сп’янілі валки коней з гостями на святах. В кожному селі була церква і дзвін час від часу зазивав прихожан на молебень.

   Життя було зовсім інше. Не було отого технічного прогресу, але було спілкування, були концерти в клубі, були колгоспні зібрання до пізнього вечора – все було...

   Така тоді була некомфортна, але щаслива молодість і у Шурочки з Миколою. Якось непомітно справили весілля, непомітно заявився первинок – рум’яний повненький хлопчик , котрий весь час хникав і водив ротком , намагаючись знайти мамину сісю.. Ігор, а так назвали оцього карапуза, різ здоровим і веселим хлопчиком, котрий не міг всидіти ні хвилини, намагаючись впіймати травневого хруща, які , як ті винищувачі, з гуркотом вдарялись у освітлені вікна, а потім падали, крутились, якось підіймались і знову «заводили свій двигун».. Ігор ловив їх, вставляв соломинку в зад і відпускав  - ну а ті із всіх сил намагались злетіти, але вже не могли і тільки крутились по землі, як оті збиті німецькі месери..

   То був 1953 рік  - рік, коли помер «великий вождь всіх народів»  - генералісимус І. Сталін. Але всього того «горя»  малий не відчував. Він , як і раніше, бігав за хрущами, тягав за собою сані зимою, буцав м’яча  такими ж хлопчаками на вулиці, а коли прийшов час – батьки налаштували його до школи. З великим портфелем, в нових черевиках і новенькому  шкільному костюмі він кожен ранок пробирався через городи до школи, яка стояла в мальовничому місці – біля самого озера Кочубейового парку, по якому безтурботно плавали качки, а через місток, що перекинувся на обидва береги, поважно ходили молоді парочки, де не де було чутно пісні і задиристий галас малечі, яка оце тільки що вирвалась із школи – кочубеєвського флігеля. Акуратні прибрані алеї парку виходили однією стороною до стадіону, а на з другої – до школи. Високі красиві дуби і акації гордовито похитували своїми гілками, запрошуючи народ відпочити після денної спеки – посидіти на зручних лавочках в тіні розлогістих дубів, на вершині яких безупинно щебетали весняні соловейки, а горобці  час від часу  зграями  перелітали з одного куща акації на інший.

   Велика клумба біля школи була покрита  тисяча червоних , жовтих і синіх квітів, які , як оті самоцвіти,  виблискували на сонці, зачаровуючи малечу, котра через кожні 35 хвилин з галасом  виривалась із класів на вулиці,  з сміхом і вереском  ганяючись один за одним навкруги оцієї клумби.

   А після роботи хлопчаки, серед яких був і малий Ігор, не поспішаючи ішли додому . Пошта була зовсім недалеко  - як раз напроти через дорогу, рядом із магазином , і малий Ігор кожен раз заходив туди до батька, який як завжди був готовий пригостити його чимось смачним – то цукеркою, то пряником, який завбачливо припас для такого випадку.

   Шурочка працювала теж тут, недалеко від дому, прибиральницею в інтернеті.. Життя наладжувалось.., люди з часом ставали заможніші, будувались двоповерхові житлові будиночки від цукрового заводу, який розростався і розростався, будуючи нові цехи і лінії. Невеличке поселення , яке оминуло полум’я війни, оживало з кожним днем і кожним роком. І уже дружній галас хлопчаків і веселий сміх дівчаток наповнював отой знаменитий парк Кочубея веселим галасом дітвори, співом і танцями, змаганням і парадами..