Призивник 1941

Розділ 21 Життя продовжується

      

 Якось непомітно сплинули роки. І тепер уже Шурочка  - ота маленька красива дівчинка, поступово перетворилась на поважну і огрядну жіночку, в якої що і залишилось від тої молоденької Шурочки – то це кучеряве волосся, яке , як і раніше, створювало  навкруги голови жінки ореол юності .

   Як і колись, в ті далекі часи, Олександра Герасимівна, а так називали тепер Шурочку, вона метушилась по дому, бігала на роботу, раділа своїм діточкам, які  рік від року підіймались і, як оті деревця, набирались сил , здоров’я , як би говорячі: « скоро... скоро і ми вилетимо із батьківського гнізда... і тоді настане наш час...»

    Ігор став уже парубійком, не сьогодні – завтра він закінчить школу і ... вилетить, як той молодий орел, із батьківського гнізда... полетить над рідними лугами і садами і десь там знайде собі пару.

    Як було вже заведено в їх сімї – Шура, або ж тепер ми будемо називати її поважно  Олександра , зважаючи на свій  тяжким життям викресаний характер, фактично була лідером в сімї. Її чоловік , Микола, - тепер уже постарілий чоловік невеликого зросту з лисиною на голові, - то вже не той хвацький парубок, партизан і шибайголова – тепер це був тихий і покладистий громадянин, службовець пошти, котрий кожного ранку ішов через городи знайомою доріжкою ось уже скільки років поспіль до своєї пошти. Тепер він уже мав посади начальника пошти. І ця посада його повністю задовольняла. Фактично, в своїй Згурівці Микола був не останній чоловік – його поважали люди і підлеглі і цінувало начальство.

    Пошта, яка розмістилася в великому будинку , що стояв якраз напроти магазина на центральній вулиці Згурівки, мала вигляд домашнього флігеля, що ось – ось захоче відпочити від безперервної довголітньої праці. Туда кожен день привозили упаковки, бандеролі, посилки, газети і ... чого тільки не присилали  - все було скурпульозно прораховано, знову перераховано і обліковано.

  • Микола Івановичу! – почувся голос касирки, - до вас прийшли..
  • Хто там? – не відриваючи голови від своїх паперів, сидячі за столом у своєму невеличкому кабінеті, якось мимоволі  промовив Микола Іванович і ,  накінець відірвавшись від паперів, радісно додав, - а це ти, доню, проходь сюди..

   Микола Іванович, дописавши щось в невеличкому журналі, посміхнувся, різко піднявся і як завжди було уже ось скільки років , з радістю пішов назустріч своїй донечці – красуні, яка розцвіла, як та берізка і  тепер вона була схожа на ту маленьку кучеряву Шурочку, яка колись тікала від німецької облави, яка тікала з Німеччини, яка боролась за своє життя, за своїх діточок.

  • Тату, - промовила якось з піднесенням Валя, - а я здала екзамени... останній екзамен. І тепер ось скоро у нас випускний.. Тату , ви прийдете?
  • А як же, доню!!! Обов’язково прийдемо!- і добавив, - а коли це буде?
  •  Через неділю,  тату... – з радістю і добрим настроєм Валя, легко крокуючи по дерев’яній підлозі кабінету, підбігла до батька, обняла його за шию, заглянули в очі і добавила, - як я тебе люблю...

    Сльози радості наповнили очі Миколи Івановича. Він згадав ті роки , на протязі яких кожен день оце мале дівча, його донечка, починаючи з першого класу , забігала до нього , сюди в кабінет, щось розповідала про уроки, отримувала свої заслужені 10 копійок, за які вона зразу в магазині купувала морозиво і з портфелем неквапно з подружками , обговорюючи свої нагальні проблеми, ішла додому.

    Душа Миколи Івановича – оцього чоловіка, який все життя боровся, воював і чесно працював, була задоволена:

« От іще один етап життя промайнув , - промайнуло в голові, і подумки із сумом додав, - скоро на пенсію»

    Згурівка, велике село – точніше містечко, яка розташувалось на перехресті шляхів, що вели до Прилук і Києва, колись було вотчиною землевласника і поміщика Кочубея. В центрі села був ним насаджений парк з алеями і  ставками, обгороджений забором. Десь на околиці був побудований цукровий завод, який весь час димів своїми чорними цегляними трубами, що як оті вартові день і ніч стояли на сторожі цього невеликого поселення. Основна центральна дорога, пряма як стріла, прорізала містечко на дві половини. Прямі вулички і вулиці, якось незвично вимальовували квартали будиночків, що як оті лелекі, що кружляли на дахами, тісно притулилися одна до одної.

   Саме парк Кочубея залишився історичною знаменитістю Згурівки. Історія стерла багато слідів життєвого шляху цієї людини, але його парк, його флігель, його ставки залишився.

     Якось  буденно відійшли роки праці і тепер уже його син, нащадок фамілії , працював разом із ним на пошті. Ігор виріс хвацьким парубком, відслужив в армії і , повернувшись додому, пішов працювати до батька , на пошту. Накінець настали часи, коли сім’я Миколи Івановича і Шурочки, або уже Олександри Герасимівни, міцно стала на ноги.

  • Ну шо , доню, - з посмішкою тихо промовив Микола Іванович, - що будеш далі робити-  учитись чи працювати?

  Всі тоді випускники, або практично більшість хотіли звичайно вчитись. Життя поступово відновлювалось, країна піднялась із повоєнних руїн і з кожним роком добробут життя ставав краще, а  можливостей становилось більше.  Всі шляхи до  безкоштовного навчання для молоді були відкрити – хочеш в технікум, а хочеш в інститут – будь ласка, здавай екзамені навчайся!

   Тоді все було просто. – не було корупції, не було ненаситних чиновників – казнокрадів, не було олігархів, а було рівне і щасливе життя. Правда, не хватало товарів в магазинах, не було телебачення, не було газу – але була радість спілкування. Були мрії, були амбіції і широкі можливості для всіх.

  • Та...- якось невпевнено промовила Валя, - всі їдуть в Києв... то і я поїду... поступлю кудись ..
  • А куди? Куди ти хотіла б, а?
  • Та не знаю, тату,.. ну що ви пристали...- і весело, - куди ні будь..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше