Призивник 1941

Розділ 22 Переселення

     

 Як учора Олександра Герасимівна пам’ятає оті свої буремні роки німецького поневіряння...,  але сьогодні вже інший час, інші люди – все інше. І навіть вона сама уже не та маленька дівчинка – вона вже пенсіонерка.

    «Отак життя промайнуло , як вітром продуло – крутилось все оте в голові жінки нібито не хотіло минати, відлітати в уже минуле в вічність.  Як ото оті листочки з дерева по осені  падають, крутяться і тихенько лягають на  землю для того, що колись знову відродитись, знову стати стрункою берізкою чи дубком, розквітнути, розпустити бруньки,  а потім... – все знову повториться.

     І ось тепер, на заслуженій пенсії, коли діти виросли, одружились – жити б та жити, але... Час від часу все частіше почало турбувати здоров’я , але Шура з чоловіком , як і раніше жили турботами і будували нові плани.

     Ось і тепер надумали вони зробити переселення. Не просте це завдання – особливо , коли тобі вже з шістдесят.. Ох, не просте!

     Але, немає нічого такого, щоб людина не виконала - особливо, коли це в останній раз!

    Так склалося, що купівля будинку в Яготині  і продаж у Згурівці збіглись в часі в один день.. Добре склалось. Так буває, але тоді , коли зірки про це подбають, а люди дуже забажають..

     То був літній липневий день. Тихо і спокійно дрімав Яготин. По вулицях в цю ранню пору час від часу проїздила якась машина, а то  - вулиці були практично пусті. Навіть ворони, що стаями крутилися над деревами , ще дрімали – іноді просипались , каркали і все знову затихало. Сонце ледве-ледве піднялось із-за горизонту і неймовірно приємний і спокійний подих землі і природи відчував Антон, який впевнено крокував по Яготину.

     В цей день намічався переїзд – переселення в новий будинок, перевезення всього того майна, котре було придбано за багаторічну працю Миколи Івановича і його дружини.

    І ось накінець машина , доверху навантажена меблями і всяким домашнім крамом, якось невпевнено маневруючи в тісних вуличках Яготина, зупинилась біля одного із будинків, що стояв осторонь в глибині двору, чекаючи на нових господарів. Будинок був цегляний, великий під  бляшанкою. Фактично , то був навіть не будинок – то був «готель» із 5 кімнат в порівнянні із тим невеличким будиночком, котрий залишився новим господарям..

     Розуміючи наближення старості, Шура разом і Миколою Івановичем намагались якось забезпечити собі старість, а точніше – створити собі впевненість спокійно прожити останній свій час разом із сином. А для цього оце велике нове житло підходило як не можна краще. Ну що , здавалось їм, може помішати тепер їм щасливому життю, коли все є – і житло своє, і діти рядом.

     Як і було заведено в їх сімї, всім керувала саме Шурочка – втім , уже Олександра Герасимівна, а Микола Іванович зазвичай спокійно погоджувався, іноді вставляючи своє слово. Але в його  душі, як і раніше жив сильний і вольовий чоловік – і про це знали всі.

     На той час Антон і Валя вже одружилися і жили разом в Києві, ходили під ручку на завод і уже в минулому залишилась оте весілля в Згурівці саме перед новим роком 1978 -1979 року. Була зима, холодна сніжна зима. Мороз вже дошкуляв, а Антон в новому синьому бостоновому костюмі з великими модними накладними бортами піджака, як отой петушок, крутився біля своєї молодої дружини. Саме тоді вони поставили підписи і дали обіцянку до кінця життя берегти і турбуватись один про одного, любити і цінувати один одного до самого останнього дня життя..

    Антон пам’ятає той день, як все то було – як він зустрічав на вокзалі цілий гурт своїх друзів – студентів, як він ніс на руках свою молоду дружину в одному білому платті по сходинках, як клали квіти до могили загиблих воїнів.

     Його батьки і друзі  в цей щасливий день були з ним – а що іще було потрібно?

    Олександра Герасимівна тримала ікону в руках і разом із чоловіком благословляли молодих своїх діточок на щасливе життя саме там, саме в тому будинку, де народилась і росла його дружина Валя.

    «Да, - все то було, - промайнуло в голові Шурочки, - коли вона дивилася на свого зятя Антона, який разом із її сином Ігорем розвантажували меблі і носили в будинок.

   Той літній день поступово теж відходив в минуле, як і все інше...і ставав історією цієї сімї.

   Настав час, коли і старший син Ігор вирішив одружитись. Свадьбу , як було заведено, вони справили з галасом і музикою і  от уже в новій оселі  господарюють дві господарки : молода дружина і звичайно Шура.

   Як мудра жінка вона розуміла, що жити разом буде непросто. І тому намагалась вмовити чоловіка  поділити будинок на дві частини – одну залишити собі, а іншу віддати сину з дружиною про що не раз говорили і Антон з Валею. Але... як не дивно  загалом спокійний і покладистий Микола Іванович  запротестував , не бажаючи і слухати про це. І потрібно сказати, що це була його помилка..

   Він як батько, намагався згуртувати сім’ю, об’єднати сімї і жити «Кайдашевою сім’єю» всім разом щасливо і радісно в цьому великому і новому будинку.

   Але ... життя вимагало іншого. Молода господиня хотіла мати свій простір, свої права – і це було природньо.

   А коли народився перший син в Антона і Валі іще там в Згурівці – в голові Шурочки закралась думка об’єднати сімї. Але це було тільки  допущення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше