Розділ 23 Підсумки

 Автомобіль рівно і плавно нісся по Бориспільський трасі. Мотор монотонно і якось глухо  мляво гуркотів під капотом автомобіля плавно набираючи швидкість. Стояла прекрасна осіння погода, яка то зліва , то справа розкидала свої фарби на поля , на ліси, на синє небо.

По обидва боки траси , скільки було видно, стояли соснові ліси, як оті стовпи, як би говорячи – ми на сторожі, а чудові краєвиди української природи звеличали цю землю, цих людей, котрі на ній жили і працювали.

• Нормальна швидкість? – стурбовано подивився на Антона Микола Іванович, який сидів справа на передньому сидінні
• Нормально... – з посмішкою відповів Антон і добавив, - тут можна... траса.

Обидва – і водій і пасажир, задоволено і спокійно насолоджувались вранішнім повітрям, час від часу помічаючи прекрасні  намальовані природою пейзажі. Це була подорож  двох чоловіків різного віку, але об’єднані уже спільною родиною, які  вирушили в дорогу на оцій, недавно придбаній Антоном машині.

• Да... – якось сумно промовив Микола Іванович , - аж не віриться , що колись тут було по-іншому... Все змінюється... –  а потім якось сумно добавив. – і ми змінюємося...
• Ну що ви хочете – життя...- добавив Антон, міцно тримаючи кермо автомобіля.

То був час, коли проблеми Чорнобильської станції були на слуху. Вони визивали  стурбованість і небезпеку в душі і Антона і Миколи Івановича. Все було невизначено: і  ситуація, і радіаційна небезпека – все це породжувало напруження і сіяло тривогу за дітей. Невідомість породжувала страх і невпевненість – Радянська країна доживала останні роки свого існування, але все це тоді ні Антон , ні Микола Іванович не знали.

Ось уже декілька місяців Антон мотається по областях, намагаючись знайти нове місце для своєї сімї. Довгі перегони то в Суми, то в Ромни, а то і далі поки що не приносили позитивного рішення і Антона кожен раз змушений був повертатись додому, в пусту двокімнатну квартиру в центрі невеличкого поліського поселення Іванків, який в той час став центром евакуації біженців, розквартирування призваних солдатів і просто – чоловіків, які після роботи розбирали все спиртне з магазинів, намагаючись таким чином підвищити імунітет проти радіації. В містечку залишились в основному чоловіки і воєнні. Лічильник Гейгера тріщав кожен раз коли Антон приходив додому після  зміни на заводі. Він неприємно скавучав кругом – починаючи від вхідних дверей нової квартири, до балкону, який практично не відкривався.

І ось і цей раз Антон із своїм тестем Миколою Івановичем знову мотаються по дорогах Київщини, намагаючись знайти хоча б який будиночок , який можна б було купити.

Колеса відкручували кілометри, але результат поки що не було. Було переглянуто декілька будинків в самому Яготині, але ...все було дорого і не по кишені ні Антона, ні його тестя.

• Нічого, - не вгавав Антон. – все вирішиться... Обов’язково вирішиться...

Так проходили дні, місяці... Багато хто із друзів Антона вже переселились, продавши свої нові обладнанні з любов’ю квартири в їх прекрасному новому будинку в самому центрі Іванкова.

• Да...- знову затягував  розмову Антон, - не довго довелось нам пожити в нашій новій квартирі.. Та то нічого – головне, щоб хлопчиків наших врятувати від отої невидимої радіації.

Він повернув наліво і автомобіль легко покотився в сторону центру, залишаючи позаду приватні будинки, людей, що з поспіхом ішли по тротуару. Накінець автомобіль іще раз чмихнув і замовк. Обидва  чоловіки  зайшли в будинок, де на них вже чекала Олександра Герасимівна:

• Ну , як- найшли що-не будь?
• Та... поки що нічого підходящого, - похмуро промовив Микола Іванович
• Ну не так швидко... – намагалась підбадьорити їх жінка.

Так непомітно для всіх закінчився отой страшний 1986 рік. Пошуки нового житла не припинялись і врешті – решт вибір впав на Кролевець. Зібрані за допомогою батьків  гроші – десь близько восьми тисяч – було витрачено на ще новий будинок на околиці Кролевця – точні частину цього будинку, який знаходився зовсім близько до рідного батьківського дому Антона, де ще жили його батьки.

Доля знову привела Антона в рідні краї, які давали йому тепло, надію, радість і житло для його родини, для його діточок – для його синів орлят, котрі обов’язково згадають про всі ці митарства Антона і оцінять добрим словом, дадуть кусок хліба в скрутну годину, підставлять плече.. В цьому Антон не сумнівався – по – іншому просто не могло бути хоча б тому , що ці роки, ці страждання і митарства неможливо забути...

А в цей час Шурочка – тобто Олександра Герасимівна, разом із чоловіком , сином і невісткою намагались влаштувати своє життя, свою старість в отому новому будинку на околиці Яготина.

Ось уже і онуки заявилися – Олег і Вадим, які своїм веселим сміхом заполонили оці великі кімнати.

І все ж таки, щасливого життя в ньому поки що не було. Дві господарки на кухні – це просто неможливо! А коли приїздили Антон і Валя – атмосфера холоду  поглинала  всіх, хто там був.

І все ж таки для Шурочки і Миколи то була найкраща пора їх життя! Не було тільки здоров’я да і косорота старість все ближче і ближче наближалась до них. До останнього дня вона намагалась допомогти своїм діточкам , відкладаючи свою пенсію...