У незвичайному селі із пташиною назвою

Мені 86 років, за плечи­ма — десятки літ учительської праці. Знаю багато історій людсь­ких стосунків. Довгими зимови­ми ночами перебираю в пам'яті давні події. Знаєте, і телевізора не треба — все оживає, бенте­жить, хвилює. Хочеться переповісти комусь, хай би наукою ста­ло або навпаки — застережен­ням від необдуманих вчинків.

Ось послухайте про дві схожі долі моїх випускниць — Люсі і Марусі. Це було не вчора й не позавчора, а згадується, як сьо­годні. Село мого дитинства мало дивну назву — Синиці. Може, назва походила від прізвища яко­гось пана, а, може, від козацько­го племені. А тільки мені завжди здавалось, що наші садки по-особливому приваблювали пта­ство. У кожному дворі росли кремезні старі вишні з розлогим гіллям, густо розросталися кущі аґрусу, при межі слалися суниці зі своїм живлючим корінням, відварами якого лікували брон­хи, легені, горло.

Виходиш вранці на поріг — аж у вухах лящить від пташино­го щебету. Ясно, що не тільки синиці піднімають ранковий ле­мент. Тут і горобці, й шпаки, й сороки, дятли, дикі голуби, оду­ди... А щодо солов'їв, то для них підходить тільки майська пора, коли в серця усіх закоханих про­ситься оте тремтливе і зворуш­ливе: тьох-тьох-тьох...

Душа завмирає від того пта­шиного перегуку, навіть старі люди і ті не байдужі, кажуть:

- Хто помер, той пожалкує.

А що вже казати про молодь? Не було спину ні парубкам, ні дівчатам — гуляння, пісні, танці до самісінького ранку. Отакі-то у нас були Синиці, далеко про них слава йшла: і дівчата найвродливіші, і вода в колодязях най­смачніша, і городина родить прекрасна, і фрукти... Але накинула чорну хмару на весь той рай жорстока війна. Наче й птахи притихли, коли фашисти погнали до станції людей у рабство, у далеку Німеччину.

 Серед підлітків була Мару­ся Горинь, із сімейства тих Горинів, де семеро хлопців і одна вона, сестриця. У них було заве­дено усе гуртом робити: чи сінокіс, чи жнива, чи заміс на нову хату місити... Хлопців один за одним на армійську службу брали перед війною, а дівчині випало, як худобині, у товарня­ку трястись серед своїх і чужих людей, які чекали невідомості і боялись смерті у далекім краю.

Найняв Марусину, а з нею ще шестеро українців, багатий бауер. Роботою завантажував із раннього ранку: були у нього свині, корови, коні. Усе те треба годувати, вичищати, мити, запря­гати, виганяти на пашу. Стала дівчина чорніша чорної землі, руки довгі та худі, на ногах ледь тримається. Роззнайомились бранці між собою, як можуть одне одного підтримують. Біля Марусі найчастіше бував Дмитро, який називав її землячкою.

 Вони майже однолітки, з однієї області пригнані в неволю. Поступово зблизились, зріднилися, наче брат із сестрою. Отак діждалися виз­волення та й роз'їхалися у різні кінці. Маруся — у свої Синиці, а Дмитро від неї — за триста кіло­метрів.

Післявоєнний час вимагав на­пруги усіх сил: розгрібали зруй­новане та спалене, влаштовували та будували, ледь зводили кінці з кінцями. Може, й згадувався коли дівчині худий довготелесий хлопець з палким поглядом сірих очей, так вона мерщій проганя­ла із снів те видіння, наче сором­лячись чи боячись...

Пристав до неї один чоловік, з німецького полону повернувся. Трохи куль­гав, а так — нічого, міцний та дужий. Карпом звали. Прийшов свататись. Сала приніс, цибулі, оселедця. Марусина мати — у сльози. Здалося їй, що це наймолодший із синів, що пропав без­вісти на фронті. Трьох у неї війна забрала, а решту доля розкида­ла по всіх усюдах: і в Казахстані, і на Донбасі, й на Уралі. Чоловік рано помер, дуже хворів під війну, не діждавсь і перемоги над фашистами.

Плаче вдова та приказує, немає синів, то хай хоч зять ха­зяйнує... Хоч як важко було жити, а весілля таки надумали грати, призначили на недільний осінній день. У суботу Маруся приміряла нові сережки і білу сукню, вибирала, яке намисто начепити на свою худеньку шию.

А тим часом Дмитрові наснив­ся степ. Іде він, спинаючись про­ти вітру, підтримує під руку свою Наталю, з якою збирався одру­житись. Коли це з-під ковили-трави підводиться знайома постать.

Маруся Горинь! Іде до нього, руки простягла і плаче, як тоді, у Німеч­чині, благає про допомогу.

- Дмитре! Дмитре! — кричить, аж хрипне.

Прокинувсь парубок: серце калатає, ледь не вискоче. Не гаяв ані хвилини — зібрався в доро­гу. Знайшов оті Синиці з вербами та осокорами, біг по стежці, роз­ганяючи запізнілих метеликів та цвіркунів, збиваючи росу з терно­вих кущів та верболозу. Ось і Марусина оселя. Бубон, гармош­ка грає, старости вже перев'язані рушниками. П'яні діди місять баг­нюку по вулиці, жваві молодиці діляться шишками та весільним короваєм.

З хати виходить Карпо, попих­куючи люлькою. Кухвайка на ньо­му розстебнута, щоки розпашіли.

- Здоров був, чоловіче доб­рий! — обзивається до нього від хвіртки довгоногий Дмитро. Чала­пає прямо у двір, подає руку, як давньому приятелю.

- Давай відійдемо за хату, поговоримо...

- У чім річ? — мружиться від тютюнового диму Карпо. — Хто ти?

Прийшлий, знай, тягне та тягне його подалі від порогу. Про що гомоніли — ніхто не знає, а тільки вискочила на той гомін Маруся та й зірвала з голови весільну фату з віночком:

- Дмитре! Голубчику мій! Де ж ти так довго барився? Я вже думала, що й забув про мене!

- Не забув, крихітко моя люба! Прилетів, синиці дорогу вказали! Поїхали зі мною!

Обнялися, стоять серед дво­ру, а на вишні гойдається під вітром віночок з фатою.

... Із-за весільного столу забрав Марусю Дмитро. Одружились вони, нажили двійко діток, при­їздили в гості до матері у малень­ке село із дивною назвою Си­ниці...

А інша історія трапилась у Дніпропетровську на початку шістдесятих років. Неподалік від центрального універмагу в одно­му під'їзді мешкали дві сім'ї, які мали по одній дитині однаково­го віку. Люся і Вадик були нероз­лучними ще з дитсадка, сиділи за однією партою в школі, але ніхто навіть не міг передбачити, що між ними виникнуть серйозні почуття. Однак це трапилось. Кохання за­жевріло вже у сьомому класі, коли Вадик хоробро кинувся на допомогу дівчинці, яка у ваганні зупинилась перед великою калю­жею. Підхопив її на руки, переніс, ступаючи по каламутній крижаній воді, і опустив вже перед самі­сіньким під'їздом. Очі їх зустріли­ся і... затримались на деяку мить, ніби вперше побачили одне одно­го.