Про що мовчать світлини?

Розділ 13

Знайомі будівлі та дерева знову пропливали повз. Але я вже не витріщалась на них з цікавістю, не крутила головою на всі боки, з захопленням фантазуючи про історії, які ховаються в цих древніх стінах. Та навіть не помічала, як різко почала мінятись погода. Сонце сховалось за хмарами, здійнявся пронизливий вітер. 

Поринула у думки, аналізуючи почуте. Відразу безжально відкинула усі звинувачення. Кому, як не мені, бути дідусевим адвокатом? І намагалась зрозуміти, яка причина дідової відмови. Навряд чи справа була в грошах. За всі роки життя я ні разу не помічала за Василем Одольським жадоби. Жодних хабарів, жодних домовленостей, звичайний університетський працівник, який понад усе цінував знання та щиру захопленість предметом. Скромна оселя, старенька таврія у дворі. От і всі статки… 

Сховала обличчя за спину Ореста. Тепер уже важкий шолом не парив, захищав від пронизливих поривів. Ось-ось старий район мав скінчитись, ось-ось повинна була початися дорога вгору, вибита бруківка і стрибки на сидінні. Ось-ось… Але черговий порив вітру раптово кинув в обличчя жменю колючих краплин. 

Візор звісно захищав, я свій вже давно опустила, Орест, певно, також. А проте кермо мотоцикла почало вихляти… і ми вихляти теж почали на нерівній дорозі викладеній бруківкою. Відчула, як тіло хлопця напружилося, руки до побілілих кісточок стиснули ручки. Якимось невідомим. потойбічним чуттям зрозуміла ―  щось не так. І холодний озноб пробіг спиною, примушуючи волосся  стати дибки.

― Дарино! ― крізь гуркіт почула голосне. ― Тримайся! 

І більше нічого не чула. А мотоцикл геть вийшов з ладу. Не гальмував, не слухався керма. З’явилось стійке враження, що він, наче жива істота, керувався власним розумом і чхати хотів на всі намагання Ореста його приборкати.

Заплющила очі, міцно притиснулась до Орестової спини. Але все одно відчула, як круто повело убік і різко занесло в сторону. Гумові колеса більше не підстрибували на каміннях ― шльопали по землі та вологій траві. 

Поштовх був шалений, віддався луною в грудях, хвилею розійшовся по руках та ногах. Я все ще сиділа на мотоциклі, втиснулась в Ореста як у рідного. І у вухах гуло, з грудей виривалось хрипке дихання. А пульс у яремній западинці бився рвучко та швидко, відлунюючи десь у самісінькому горлі. 

Повільно розплющила очі. Широкий стовбур дерева настільки близько майорів перед очима, що я могла розгледіти на ньому кожнісіньку тріщинку, кожнісіньку вм’ятинку, і те, як, наперекір негоді, діловито снують по шорсткій поверхні працьовиті мурашки.  А дощ періщив, як навіжений. За сріблястою завісою було важко щось розгледіти. Проте розлога крона старої липи захищала нас, наче парасоля, і я потяглась до застібки під підборіддям, щоб зняти шолом. 

Орест повільно повернувся до мене, невидючим поглядом глянув крізь візор. Його зіниці були розширені, наче два бездонні вири. Кара райдужка губилась серед безпросвітної чорноти. “Це від стресу”, ― подумала, зрозумівши, що мої очі, мабуть, виглядають точнісінько так само. 

Він обережно перекинув ногу, встав з мотоцикла. Тепер я вже дивилась на нього знизу вгору. Його руки несподівано перехопили мої пальці, він самостійно розстібнув пластиковий карабін, зняв важкий шолом. І той з легким стукотом упав на землю. Проте ні я, ні Орест навіть не здригнулись. Я принишкла, наче перелякане мишеня, а Негода, не відриваючи гострого погляду, потягнувся долонею до моєї щоки, ледь відчутно стер кілька краплинок дощу, акуратно обмацав голову, волосся... Потім його руки перемістились на плечі… передпліччя… кисті й врешті обхопили долоні. Він робив усе методично, розмірено, і я застигла під цими несподіваними доторками й навіть поворушитись не могла, відсторонитись хоч на сантиметр. Шокована та оглушена лише кліпала очима і рвучко дихала... наче після швидкого бігу.

― Ти як, Колючко? ― голос здався незвично хрипким.

― В порядку. А ти? ― уважно оглянула. Тільки торкнутись самовільно не наважилась, долоні так і лишились в його руках

― Теж...

З горем пополам і не без допомоги Ореста нарешті вдалось злізти з мотоцикла, і тільки тоді я відчула наскільки тремтять мої ноги. Гепнулась у траву та так і залишилась у ній сидіти, поки Орест уважно роздивлявся мотоцикл ― байдуже, що стану мокра, було конче необхідно відчути під собою тверду землю, інакше свідомість погрожувала зробити ручкою “па-па”.

Наступного разу прийшла до тями, коли Орест сів навпроти мене навпочіпки та знову взяв мої долоні у свої, примусивши пильно глянути в очі.

― Все гаразд?

― Гаразд, ― наче лялька повторила за ним і тільки тоді відчула, як починає, наче в лихоманці, теліпатись усе тіло, і зуби цокотіти один об одного настільки сильно, що пройняв острах ― розкришаться на друзки.

― Тихо, Колючко, тихо… ― трохи міцніше потиснув мої долоні. Відвернувся на секунду й згодом тицьнув мені в руки невеличку яскраво-синю пластикову пляшку. ― Тримай!

У ній щось бовталось, і я не розуміючи подивилась на Ореста.

― Це вода, ти певно пити хочеш. Після стресу завжди так.

Я кивнула, і справді відчуваючи, як пересохло в роті. Розгвинтила кришку, зробила кілька жадібних ковтків і передала Оресту. Йому, мабуть, теж потрібно не менше за мене.

Він трохи відпив, закрив пляшку кришкою й кинув похмурий погляд на мотоцикл. Я теж глянула на залізного коня.

― Що трапилось? Чому аварія… ― наважилась запитати.

Адреналін потроху зменшувався, тремтіння зникало, і я спромоглась видушити з себе майже нормальні слова.

― Мені здається, Колючко, нам допомогли… ― здивував відповіддю Орест.

― Що? ― відчула, що очі буквально округлись наче блюдця.

Я прискіпливіше вдивилась у мотоцикл. Але, на жаль, моїх знань категорично не вистачало, щоб зрозуміти, з чого Орест зробив такі божевільні висновки.

― Я в цьому не впевнений. Все ж не професійний механік. ― похмуро постукав пальцем по якійсь блискучій хромованій залізячці. ― Завтра завезу мотоцикл на ремонт. Там і скажуть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше