Розділ 14

Я витягла з кишені телефон, глянула на дисплей. Тільки-тільки перевалило за дванадцяту, проте було таке враження, що вже майже шоста година вечора. Похмуре небо, сутінки та насичений подіями ранок не абияк випливали на внутрішній годинник.

― Як вважаєш, дощ швидко закінчиться? ― зітхнула, гортаючи журнал викликів. Жодного пропущеного, жодних смс, у месенджерах теж тихо. Отже, можна розслабитись.

― Такі дощі, за звичай, надовго, ― зауважив стрільнувши швидким поглядом на хмари, що насувались з півдня. Певно десь там гроза бушувала ще гірше. Аби нас обійшло стороною. Стирчати тут до вечора, та ще й компанії Ореста вище моїх сил. 

Тихенько зітхнула, сховала телефон. Не хотілось чіпати тему фотоапарата та загадкових світлин. Боялась, що сам Орест розпочне допитувати про плани, дідуся, і тиснути на мене. Для нього найголовніше ―  його сім’я, проте для мене — моя. І ось я чомусь ні краплини не вірила, що сам Григорій вирішив від чистого серця захистити мене, таку бідолашну, і в пику Яну сховати фотоапарат. 

Оресту про це говорити марно, не повірить. Та й, на відміну від його дідуся, я за спиною погане не здатна ляпати язиком. А в очі пану Григорію вже відверто сказала, що думала.

Тільки побоювання не зникали, а бентежили все сильніше. Орест з легкістю міг скористатись моментом і спробувати мене переконати. І хоч з рожевої калюжки я вже так-сяк зібралась у людиноподібну думаючу істоту, гарантій, що знову не розтечусь не було жодних.

― Схоже, сидіти нам тут довго… ― замислено пожувала нижню губу, намагаючись опанувати свої тривоги.

Він поглянув на мене. В карих очах майнула рішучість. Я внутрішньо напружилась.

― Дарино… 

“Ну ось, почалось”, ― подумки зітхнула.

― Я хотів сказати… Мій дідусь....

― Не треба нічого говорити, ― різко струснула головою. ―  У мене немає жодного бажання зараз з усіх сторін обсмоктувати цю ситуацію.

Він, як не дивно, замовк. Відвернувся, втупився в дощову стіну, що наче прозорий тюль, затуляла вихід з башти.

― Ти його любила?

― Кого? ― здивовано закліпала очима.

― Дідуся…

Горло стиснуло наче зашморгом, в очах защипало…

― Звісно, ― прохрипіла. ― Він мені батька замінив.

― А батько ж де? ― похмурий погляд з-під лоба.

Я розвела руками. Залишки води різко булькнули об синій пластик.

― Нема і не було ніколи. Кинув маму коли вона завагітніла, ―  криво посміхнулась. ― У свідоцтві написано Петрівна… Але це не його ім’я.  Дідусь вигадав на честь гетьмана Петра Дорошенка. Дуже поважав, що саме він об'єднав Правобережну і Лівобережну Україну. Це був значний внесок в становленні нашої держави…

― Я пам’ятаю…

― Звісно, ― глянула з-під вій. ― Я забула що ти теж історик. А я от не маю таланту до цього предмету…

― А ти справжнього батька не хотіла знайти? ― кинув на мене дивний, трохи співчутливий погляд, який викликав гостре роздратування. Завжди не любила, коли мене жаліють ― сиротиночка, бідося, мама нагуляла… байстря… Гидко… Ніяка я не бідося і не сирітка! У мене був чудовий дідусь, і добра, найкраща у світі мама. Ідеальна сім’я. А той донор біоматеріалу хай іде лісом.

― Ні, ніколи. Навіть імені його знати не хочу!

Ми ненадовго замовчали, кожен міркуючи про своє.

― У мене теж немає батька, ― раптом вирішив поділитись Орест. ― Рідного батька. Мені минуло лише два роки, коли він загинув. Мамі важко було, думаю, ти розумієш. Бабуся та дідусь дуже допомагали, а ще дядьки мої. Але, на щастя, коли мені виповнилось дванадцять вона зустріла Тараса. Згодом ми перебрались до Луцька на батьківщину вітчима. Там вже народилась Іванка, моя молодша сестричка.

Мене здивувала відвертість Ореста. він говорив про сім’ю з щирою любов’ю, але видно було, що не звик розповідати такі особисті речі.

― А як знову тут опинився? 

― В універ поступив.

Я з підозрою глянула на нього. У Луцьку хіба нема де навчатись?

― Це єдина причина?

Кутик його рота трохи роздратовано сіпнувся.

― Не єдина. Але хіба то важливо?

― Можливо й важливо, ― знизала плечима.

В очах Ореста несподівано спалахнув лукавий вогник.

― Пограймо тоді в гру? Я відверту відповідь і ти відверту...

Я задумалась. Це звучало привабливо. Проте, відчуття, що мене таким чином заманюють в сіті, як той павук наївну мушку в павутинку, не полишало.

― Гаразд, ― повільно відповіла.

Гра лякала, але й додавала азарту у кров. Навіть пояснити собі не могла, чому настільки оживилась від цієї нічим не особливої пропозиції.

― Отже, обираємо хто перший.

Він швидко нагнувся, підібрав з землі дві приблизно однакові палички, вирівняв їх, а потім одну з них добряче вкоротив. 

― У кого вона опиниться, тому й першому відповідати на запитання.

Швидко за спиною перемішав та протягнув уперед кулаки.

― Яку обираєш?

Я подивилась на його руки, міцні, трошки в мазуті, на деяких кісточках свіжі садна, а через всю тильну сторону долоні тягнувся старий шрам ― цікаво де він його отримав.

― Ось цю! ― тицьнула на ліву.

Долоня миттю перевернулась та розтиснулась, показавши коротеньку паличку.

― Отже, питання я задаю перший, ― задоволено посміхнувся.

Я напружилась. Від цього пройдисвіта можна очікувати чого завгодно.

― Ти давно знайома з Яном?

Похмуро глянула з-під вій.

― З чого ти вирішив, що я з ним взагалі знайома?

Він поблажливо пирхнув.

― Це не за правилами, адже питати моя черга. Але на перший раз відповім. Ти сама це сказала, коли гнівалась на дідуся. Мовляв, і мій дідусь, і Ян погане про Василя Івановича говорять. Звідси, робимо висновок, що до тебе він вже дістався і дещо розповів?

Ох, дійсно. З опалу бовкнула і забула зовсім. А Орест спостережливий виявився.

― Так, ― не бачила сенсу заперечувати. І приховувати теж. ― Вчора вперше зайшов у крамницю. Про камеру питав. Але тоді я його за божевільного прийняла і пригрозила поліцією.