Глава 3

Крізь сон чути поряд тихі але стурбовані голоси... «Це ж треба було, щоб таке наснилося!» - думаю я, намагаючись зібратись з силами. Голова страшенно болить, здається от-от і вибухне. Повільно відкриваю очі і бачу як біля ліжка сидить мама, а поруч стоять бабуся і тітка Зіна. На грудях у мене зручно вмостився Нікі і тихенько муркоче. «Тітка Зіна тут, значить це був не сон?» приноситься страшна думка. 

Мама помітила, що я прокинулася, і кинулась мене обіймати: 

- Дічинко моя, як ти нас всіх налякала! 

 - А що трапилось? Нічого не пам’ятаю, - ледь чутно промовляю 

- Ми з тіткою Зіною розмовляли на кухні і раптом почули глухий звук, одразу кинулися в коридор і побачили тебе на підлозі.  

- Отже це був не сон? 
 

- Що саме, доню? 
 

- Ну... Що ти... – починаю схлипувати. Я досі не можу в це повірити.  

Мама засмучено переглядається з подругою. Та у відповідь просто знизує плечима та опускає погляд донизу. 

- Мамо? Так це правда? – досі не можу заспокоїтись та прийняти. 

- Ти про що, доню? – мама намагається вдавати, що не розуміє, а я вже усвідомлюю, що вона просто відтягує момент і боїться про це сказати... 

- Я чула вашу розмову з тіткою 

У повітрі повисла тиша... Для мене вона тривала цілу вічність. Її наважилася порушити тітка: 

- Якщо ти все чула, то немає сенсу щось приховувати... Твоя мама і справді захворіла, але завжди є вихід і ми його обов’язково знайдемо. – тихо мовила вона, не піднімаючи погляду, а потім міцно обняла маму за плечі. 

У мами на очах забриніли сльози, я встигла побачити їх до того як вона відвернула голову... 

Знову повисло мовчання. Кожен думав про щось своє, а я просто намагалася змиритись, що це таки не сон, а жорстока реальність. Навіть Нікі перестав муркотіти і притих, ніби розуміючи, яку новину нам всім довелося почути сьогодні. 

... 
Сказати що мені було погано – не сказати нічого. Це дуже страшні, моторошні відчуття... уява малює найгірший розвиток сценарію і хоч я намагалась налаштуватися на позитив, щоб підтримувати маму, але це в мене вдавалось кепсько.  

Дякувати Богу, моя хвороба була не затяжною: всього два дні у мене була висока температура і я майже весь час спала – організму потрібно було набратись сил, для боротьби з вірусом, а голові відпочити від нескінченного виру думок. Вже на третій день, завдяки старанням мами та бабусі, їхній шаленій турботі та підтримці, які відчувалися у кожному русі, я пішла на поправку і вже навіть з’явився апетит.  

Нам потрібно було вчитись жити з несправедливістю, яка звалилася на нас наче грім серед ясного неба і перевернула життя з ніг на голову. 

Після повного мого одужання мама поїхала на консультацію до онколога, та зробила МРТ. На щастя, прогнози лікарів були обнадійливі. Хвороба була виявлена вчасно, тому лікарі давали великі надії на одужання, але доведеться провести не один день у лікарняних стінах... 

Проходили дні, і хоч як було важко, але до всього можна звикнути, так і ми звиклись з розумінням того, що життя тепер не буде таким як колись.  

Я зібрала всю силу волі та почала ретельну підготовку до майбутніх екзаменів. Розуміння, що тепер на мені також лежить велика відповідальність і я в першу чергу повинна залишатись сильною і бути надійною опорою для матусі, додавало мені шаленої мотивації. Мені так хотілося тішити маму, дарувати їй море позитивних емоцій, віддавати їй всю свою любов, адже для неї це зараз так важливо! 

... 
За вікном почалася шалена гроза, а я сидячи на своєму ліжку намагалася зосередитися на вивченні останніх білетів, адже завтра  дуже важливий день – перший екзамен, та ще й з англійської! А це ж найважливіший предмет, враховуючи мою майбутню спеціальність. За останні два роки я значно підтягнула свій рівень володіння мовою, проте все ж були деякі моменти у яких я вічно губилась: все ніяк не могла запам’ятати які слова та закінчення використовуються у різних часах. Тож вирішила приділити цьому питанню більше уваги. Навчання допомагало мені трішки відволіктись від поганих думок про те, що буде з мамою далі. 

Поринувши з головою у завдання я навіть не почула як до нас завітали гості. Тож, почувши  легкий стукіт у двері - здивувалась, адже нікого не чекала, тим більше у таку погоду,  а мама з бабусею хоч і завжди стукають перед тим як зайти до мене, але ніколи не дожидаються моєї відповіді і просто заходять. Тому я на декілька секунд задумалася, намагаючись пригадати, можливо я забула і домовлялась з кимось про зустріч. У двері знову постукали і це за секунду вивело мене з роздумів: 

- Так, заходьте! – вигукнула я 

- Привіт!  

Двері відчинилися і я була дещо шокована. Після нашої останньої розмови я думала що Андрій більше ніколи не захоче зі мною спілкуватись, адже я зробила йому дуже боляче, а тим більше не чекала, що він сам проявить ініціативу і прийде до мене додому.  

- Маєш декілька вільних хвилин? – запитав хлопець. 

- Ти у справі прийшов? Чи просто поговорити? – якось надто різко вирвалось у мене. 

- Ань, ми не договорили минулого разу... Ти просто сказала, що нам варто розійтись і нічого не пояснивши втекла.  

- Не думаю, що зараз вдалий час для з’ясування стосунків. 

- Так, я все розумію... просто хотів сказати, що ти завжди можеш на мене розраховувати! Мені приємно з тобою проводити час, і якщо ти приймеш рішення залишитися друзями, то я буду дуже щасливий продовжувати з тобою дружнє спілкування. 

О ніііі.... Я ж бачу його закоханий погляд, який він намагається приховати. Тут явно не про дружбу.  Та й не хочу я даремно витрачати час Андрія, даруючи йому марну надію... Хоча, можливо він правий і у нас вдасться побудувати теплі дружні відносини, адже нам завжди було про що поговорити. І ще, Андрій як ніхто вмів підібрати найкращі слова підтримки, які додавали сил.