Пролог

— Хочу життя, хочу багато! — створіння зі зміїним хвостом та з обличчям, чимось схожим на людське, звивалось на глиняній ринці та нестримно шипіло. 

— Таке мале й таке ненаситне, — почувся насмішкуватий крижаний голос. Створіння злякано звернулось у клубок, сховавши свої зміїні оченята за хвостом.

— Будь слухняною сутністю, змієніжко, та й отримаєш стільки крові, що вистачить надовго. 

Змієніжка лякливо визирнула з-під свого хвоста. Вона задоволено зашипіла, однак гучно радіти побоялася.

— Так, так, маленька. Ти скоро станеш повноцінним підселенцем. Допоможеш мені, а я тобі, — голос захлинався від передчуття власного тріумфу. Змієніжка проповзла краєчками своєї лежанки. На неї посипався сірий попіл та сушений верес. На мить сутність замилувалась танком чарівних інгредієнтів, залунало замовляння. Змієніжка посміхнулась, оголивши свої гострі ікла. Підселення розпочалось. Потроху створіння стало зникати. Воно лишило по собі тільки порожню ринку. Верес, що осів на глиняну поверхню перетворився на гнилля. 

Останнім, що почула сутність, був крижаний сміх. Не встигла змієніжка отямитися, як опинилась у тілі людини. Не у фізичному тілі, звісно ж, а у ментальному. Сутність лишалась непоміченою для більшості живих істот, та спокійно вп’ялася іклами у свідомість людини. Вона розпочала виконувати свою роботу, від задоволення примруживши очі.

***

Хлопець розкрив руки, наче крила. Він летів додолу. Точніше не летів, а падав. Падіння він супроводжував гучним криком. Коли земля опинилась перед самісіньким хлопцевим носом, він закрив обличчя руками. Приземлення було тяжким та болючим. Хлопець упіймав себе на думці, що це було найважче з усіх тренувань.

Насправді ж йому потрібно було здійснити переміщення. З даху будівлі на землю. Однак юнакові це не вдавалося. Тільки разом із Деном (своїм наставником) він переміщувався легко та влучно. А самотужки…

— Шлях би тебе трафив! — вилаявся він, перевертаючись на спину.

— Лаятися під час тренувань заборонено, — чоловік у чорному костюмі з’явився зненацька посеред вулиці.

— Якого дідька? — розсердився хлопець.

— Лайка знижує рівень вібрацій. Через це тобі важче виконувати завдання, що потребують виходу за фізичні обмеження.

Хлопець хотів був вилаятись знову, та вчасно одумався. З його вуст вирвався тяжкий стогін. Він повернувся на бік та став поволі підійматися. Потім витрусив джинси притрушені пилом.

— З’явилось завдання, — чоловік у чорному буравив свого учня поглядом. — Тобі назначили підопічну.

— Мені? — зневіра здивування промалювалося на хлопцевому обличчі.

— Так. Прийшов час.

— Мені ще так багато треба вивчити! 

— Знання майже ніколи не бувають достатніми! 

Чоловік підійшов ближче до хлопця. 

— Буде боляче, — він торкнувся його лівого передпліччя. 

Хлопець відчув пекучий біль від якого потемніло в очах. За мить біль ущух. Наставник тепло всміхнувся. На місці доторку з’явилось татуювання темно-синього кольору.

— Мітка, — видихнув парубок. 

— На тебе чекає детальний інструктаж, — вимовив чоловік та, тримаючи хлопця за руку, здійснив переміщення.