Глава 4. Ворог активувався

Люба моя донечко Антоніє!

Я пишу тобі листа, хоча й знаю, що ти ще замала, аби його прочитати.

Так сталося, що наші з мамою дороги розійшлись, але з тобою я волів би познайомитися ближче. Сподіваюсь, що колись моя мрія здійсниться і ти з радістю кричатимеш “ТАТО!” й бігтимеш до мене. А поки… А поки я ладнаю деякі справи, залагоджую гострі кути. Твоя бабуся була така ласкава подарувати мені твоє фото, можливо так само вона зголоситься прочитати тобі листа. 

Коли зустрінемось, обіцяю виконати будь-яке твоє бажання. Підготуйся ретельно, аби загадати його. 

З любов'ю, твій Тато.

Вітаю вас, Олесю Петрівно!

  Пишу вам листа, оскільки телефонувати та тим більше приходити до вас, з відомих причин я не можу. Прошу спробуйте вплинути на рішення вашої доньки й прочитайте Нії мої листи. Вона має право знати про мене і про моє щире бажання познайомитись із нею.

З нетерпінням чекаю на вашу відповідь, Валентин. 

Прочитавши обидві частини листа, я відчувала спустошеність, наче випалена сонцем пустеля. Хто ця людина, що так ніжно кликала мене донечкою? Здається, що я мала б плакати, але сліз не було, тільки порожнеча. Єдине, що цікавило мене — це зворотна адреса. Однак чомусь із горища я спустила всі листи та сховала їх у своєму наплічнику.

Мама зателефонувала і вперше за життя я відхилила дзвінок. Відписала тільки коротеньке повідомлення, що зі мною все добре. Потім поспішила за Максимом, аби вирушити в нову мандрівку.  Бабуся відчужено проводжала нас поглядом, проте, можливо, в її очах зблиснули ледь помітні сльози, чи мені тільки здалося. Їй я лиш злегка кивнула, розмовляти чи підходити ближче зовсім не хотілося. 

Огидна образа і на маму, що замовчувала про батькове бажання зустрітися зі мною, і на бабусю, що їй допомагала, осіла в моєму серці. Виходило, що все моє життя будувалось на приховуванні. Можливо, чоловік від якого мама залишила мені тільки по батькові допоможе віднайти правду. 

Хто ж він? Хто ця людина, що судячи з листів могла б бути доброзичливим, люблячим батьком? Однак не знайшла часу та сили віднайти свою дитину? Як він дозволив такий перебіг подій? Чи, можливо, я йому була зовсім не потрібна? Чи потрібна для якихось жахливих речей, що їх розповів Максим? Можливо, мама просто захищала мене від нього, тому й не казала, що він шукав мене?

Доки Максим їхав до Харкова, я знесилена заснула, краєм свідомості міркуючи, коли ж це хлопець востаннє спав. Але дрімота різко обірвалася, коли страшенний скрегіт коліс по асфальту розірвав залишки сну, замінивши їх величезним острахом, і наче навиворіт викрутив м’язи мого тіла. 

Розплющивши очі я відчула, як наша автівка стрімко крутнулася на дорозі у спробі оминути велику вантажівку, що неслась, наче лютий монстр по зустрічній смузі. 

Коли з’їхали на узбіччя, наш Опель зупинився, врізавшись переднім бампером у дерево. Якимось дивом моє обличчя не опинилося в лобовому склі. І коли я міркувала, що можна видихнути з полегшенням, в дзеркало заднього бачення із жахом побачила, що озвіріла вантажівка розвернулась пустинною трасою та прямувала на нас. 

Тремтячими руками розімкнула пасок безпеки, що секунду назад був таким рятівним, а тепер диявольською силою кріпив мене до сидіння. Зненацька коло моїх дверей, начебто нізвідки, опинився Максим. У той самий момент, як я позбулась паска безпеки, він відімкнув двері та допоміг вилізти. Позаду нас гучноголосо заскреготав понівечений метал. Я злякано заверещала, відступивши на кілька кроків. Максим стояв переді мною. Його руки були виставлені вперед.

З величезного синього ваговоза вийшов спантеличений водій. Він розгублено дивився на нас. 

— А хай йому! Заснув, мабуть. Хлопче, викликай, поліцію… Бо так діла не буде.

— Обійдемось і без поліції, — відповів Максим.

— А ну без, то й без… Живі всі залишились і то добре, — бурмотів водій, повернувшись до свого авто. Через хвилину, він підійшов до Максима та протягнув йому гроші.

— Це за руйнування! Дав би більше, але не маю, — роз’яснив чоловік.

Максим невпевнено дивився на стосик з грошима.

— Бери. Так буде правильно, — водій потиснув Максимові руку, знову перепросив і від’їхав на своєму залізному коні у світлу далечінь дороги. А ми лишились на узбіччі серед холодного зимового дня.

— Що це було? —  ледь оговтавшись від жаху промовила я.

— Ворог активувався.

— Але ж водія я бачу вперше. Як це може бути пов’язано?

— Водій — тільки пішак у грі. Безвольний, бо виморений втомою, він став легкою здобиччю для лиходія, якому твоя смерть стає тим більш бажаною, чим ближче ти підбираєшся до правди.

Мені зовсім не хотілось у це вірити. Але понівечена “пташка”, на наших очах зім’ята, ніби полеглий в бою друг, роздирала серце болем. На додачу настрій псувало усвідомлення того, що всередині авто могли опинитись понівеченими й ми. 

Отже, ми мали мій майже розряджений телефон, горстку листів, які Максимові вдалося дістати з автівки, гроші, що їх нам дав водій, напівпорожню пляшку Моршинської та й більше нічого. Швидко склавши все в мій наплічник, ми почимчикували до лісової прогалини, що сховала нас від цікавих очей та прибуття поліції. Адже, як констатував Максим, на роз’яснення та оформлення дорожньо-транспортної пригоди в нас не було часу. 

Хоча сонце й гріло, пробиваючись струнким промінням поміж галузок й оголених стовбурів дерев, я відчувала, як холод потроху відбирав у мене сили й наснагу рухатись далі. Аби не показати своєї слабкості, я мовчки крокувала за Максимом. Однак за стурбованими виразом його обличчя, розуміла, що прикидатись сильною мені не вдавалося. Щоб якось зарадити сумним думкам, я раптом зробила те, що зовсім мені не притаманно, розпочала розмову. 

— Як так вийшло, що в тебе навіть мобільного телефону немає?

— Він не потрібен мені зараз.