Глава 5. Ліснича

— Ти як? — спитав Максим, підтримуючи мене під руки.

— Добре, — відповіла я, хоча мені було справді кепсько. Максим усміхнувся, здається, він мені не повірив.

— Дякую, за порятунок, —  сказав він і вільною рукою легенько торкнувся мого обличчя, прибираючи волосся, яке розкуйовдилось і спадало мені на очі. 

І від цього дотику, біль поступово стихав. Усмішка заграла на моєму обличчі. Однак хлопець чомусь посуворішав, відхилився від мене, стискаючи руки в кулаки.

— Відпочинь, — наказав він. — Я розпалю вогнище.

— Максиме, стривай. Спершу оглянемо твоє поранення.

— За це можна й не перейматися! — відмахнувся він.

— Я тобі не вірю, — стривожено я спостерігала, як кривава пляма на хлопцевому джемпері збільшувалась.

— Усе краще, ніж виглядає, — усміхнувся хлопець. — Я відчуваю біль, але не так сильно, як звичайна людина. І тіло також виснажується набагато менше. Так працює…

— Мені байдуже, що саме так працює, — перебила його я, скрикнувши. 

Кров джемпером стікала на припорошену білим снігом землю. Максим тяжко зітхнув. Та все ж таки дозволив себе всадити на завалений стовбур смереки. Він слухняно підняв одяг, оголивши розірваний кігтями живіт.

— Трясця! — пробурмотіла та почала порпатись у рюкзаку. Через свою хворобливість, я мала постійно вислуховувати настанови щодо першої медичної допомоги.

— Тобі пощастило, що моя мама — медсестра, — діловито я вийняла з рюкзака перекис водню та бинт.

— Можна не пшикати, — Максим продовжував відчайдушний супротив моєму лікуванню. — Жодне зараження не можливе, бо… 

Хлопець затнувся, скривившись від болю, бо я саме добряче залила рану розчином. Після миття, прийшла черга бинтування. Максим приречено чекав допоки закінчиться екзекуція.

— Насправді тобі б іще уколи не завадили.

— О ні! Голки, то моя найбільша фобія!

— Тепер, пацієнте, ви вільні! — засміялась я, зав’язуючи бинт бантом. Хлопець легко здійнявся на ноги. Мабуть, таки рана й справді його турбувала ледь-ледь.

Назбиравши достатньо хмизу та гілляччя, Максим приклав руки до вмощених паличок. Промовив щось схоже на “ігні”. Багаття розпалилося миттєво. Воно осліпляло не зважаючи на сонячне світло та вигравало різноколірними барвами. 

Я обережно простягнула руки, милуючись. Веселкове полум’я зігрівало тіло, дарувало спокій. Іскри з тріском розліталися, наче барвистий дощ, коли я підкидала нову гілочку. 

Максим зник у зарослях лісу. Посміхаючись дурнувато і щасливо водночас, я озирнулась. Почекала кілька хвилин, однак Максима не було. Покружлявши навколо багаття, роздивлялась усе навкруги. В одному з напрямків здійнялось та миттєво згасло яскраве світло. Я рушила у тому напрямку, керована цікавістю.

Невдовзі я знайшла його. Максим сидів на колінах, нахилившись вперед, наче вклоняючись. Тихо пошкандибала вперед.

— Завдання буде виконано, — хлопець стих, почувши мої кроки. Він озирнувся, помітив мене та подарував погляд, повний  роздратування. Повернувшись до невидимого співрозмовника, Максим прошепотів щось невідомою мені мовою. Потім здійнявся швидко, не дивлячись на мене.

— Нам треба поспішати!

Я мовчки кивнула. Максим згасив чарівний вогонь. Ми продовжили шлях. Кілька годин промайнуло в нашім мовчазнім блуканні холодним лісом. Хлопець тримався доволі швидкого темпу. З чого я зробила висновок, що його рани й справді гоїлися швидше, ніж у звичайної людини. До того ж у його ході зовсім не вбачались наслідки поранення. Найстрашнішою була пляма, що майоріла на його джемпері. Вона єдина нагадувала про бій зі страхітливим створінням.

Крок за кроком усе темнішало навкруги, випиваючи світло з гаїв та лугів. Оповиті темною ковдрою пізнього вечора, ми вийшли до невеликого скупчення магазинів, кіосків та кав’ярень. Аромат їжі смачно лоскотав ніздрі. 

Мимоволі я пришвидшила кроки та почала всміхатися. Це не оминуло Максимової уваги. Тож він ласкаво запропонував потрапити до однієї з кав’ярень. Я обрала найбільш яскраву вивіску “Домашня кухня”, яка засліплювала після темного лісу так, що доводилося примружувати очі. Хлопець застібнув куртку таким чином, щоб скривавлений одяг не було бачно та зі мною підійшов до вхідних дверей.

Скупенькі столи, накриті картатими скатертинами, були б не такими привабливими, якби не багатогодинне блукання на холоді без їжі, боротьба зі страшним монстром та смертельна небезпека від скаженої вантажівки. Зайнявши найвіддаленіший столик, я вмостилась на ослінчик, наче то було найм’якіше у світі крісло. Мої заледенілі від холоду руки не могли втримати й ламінованого аркуша зі скромним меню закладу, тому замовляв страви Максим. 

Поступово на столі з’явилися дві пляшки води, за ними чай з пестливим ароматом бергамоту, потім салат з квашеної капусти, борщ із білосніжним озерцем сметанки (хоча вже й давно не час обіду, та борщик викликав у мене дитячу радість), запашний хліб. А на друге — картопляне пюре з кількома шматочками шашлику, який господиня рекомендувала, як фірмове блюдо. Усю цю красу годі було й уявити, як довго потрібно було їсти, але щось мені підказувало, що я впораюсь. Тарілка з борщем спорожнилась на стільки швидко, що й оком не змигнути. 

Раптом, я перехопила задоволений погляд Максима.

— Тішишся з доброї їжі? — поцікавилась я, та раптом усвідомила, що їжі в нього як раз і не було. — Чи то з теплого чаю?

— Просто, тішуся, — усміхнувся він.

— Тож розкажи, що то за страховисько напало на нас? — зігрівшись і наповнивши шлунок, я розпочала міркувати щодо нашого положення. І воно здалось мені тьмяно-безвихідним.

— Глуханя. Міфічна істота. Вважається однією з доньок Мари. 

— Це мені ні про що не говорить!

— Найманка. Вона викрадає звуки, якщо їй це потрібно. Має великі здатності до відьомства. Її замовили, щоб нас зупинити.

Здригнувшись, сьорбнула ще ковток чаю.  

— Та ж особа, що й зачаклувала водія, — продовжив Максим.