Глава 6. Не зовсім твоє рішення

Простягаючи руки вперед хлопець, ніби намагався намацати щось невидиме для ока. Раптом коло його долонь з’явилося блакитне сяйво, крізь яке проходили десятки невеличких електричних блискавок, здіймаючи гудіння, схоже на бджолине.

— Вона встановила захист на весь дім. Маю надію, ми будемо тут в безпеці… Якщо тільки…

— Якщо тільки що?

— Якщо тільки це все не пастка!

У словах Максима я відчула докір, бо це ж була моя ідея зостатися. Але чомусь пані Оксана зовсім не виглядала, як жінка, що бажає комусь смерті. Чи можливо я занадто довірлива? 

— Ми ризикуємо зостаючись тут, але йти далі зараз немає можливості, — він подивився на мене скептично. 

І справді я ледь трималася на ногах. Телефон задзвонив. Це була мама. Довелося взяти слухавку. Вона галасувала голосно. Уперше я чула її підвищений голос. Сльози потекли щоками, але відмовилась казати, де зупинилась. Розповіла тільки, що маю поговорити з батьком. 

Чутно було, як мама тихо схлипнула. Вона благала мене не їхати. Вибач, мамо, але я мушу... мушу поїхати. 

Кинула слухавку, втомлено дивлячись на Максима, сумніваючись, чи справді воно того варте. Але його холодний погляд блакитних очей неможливо було розгадати, він тримався спокійно і впевнено, випромінюючи силу і міць. 

Отже, жалітись і сумувати не було часу. Чим швидше ми все вирішимо, тим швидше я зможу повернутись до звичного життя. Буду знову поряд із мамою, без жодних таємниць від неї, як і раніше. 

Я покрокувала до ванної кімнати, прагнучи якнайшвидше змити з себе всю напруженість і весь острах цього дня. Стоячи під теплими струменями води, заплющивши очі, уявляла як разом із водою мене полишали страшні видіння аварії, нападу глухані та розмови з мамою. Незрозуміло навіть що було найгіршим. 

Дивовижно, яку цінність, час від часу, для нас становлять найпростіші речі, якими зазвичай нехтуємо. Цінуємо їх, тільки позбавившись. Після сьогоденних випробувань, свіжість чистого волосся та тіла, хрускіт махрових рушників, що дбайливо були складені господинею, загоював не тільки моє втомлене тіло, але й зламаний дух. Усе, що раніше здавалось звично-нудним і повсякденно-жалюгідним, сповнювало радістю моє серце. 

Із собою я взяла для ночівель піжаму, яка складалася з бірюзових шортів та футболки з написом “Love” та рожевими сердечками. Хоч як ніяково одягати це, та залишатись у тому ж одязі, що був на мені до купання зовсім не хотілось.

Крадькома ввійшла до кімнати. Максим стояв спершись руками на підвіконня, дивлячись зачаровано у нічну темряву, що полонила ліс за вікном. Луна сповнена блідого сяйва визирала з-під темної хмари, зірки, ледь помітні на нічному небі, де-не-де виглядали до нас із нічного неба, сумуючи за своїми сестрами, більшість з котрих була схована за хмарами. Верхівки дерев, чиї силуети вимальовувалися за вікном, стояли незворушно, як закам’янілі, спокійні та зверхні, чарівні. 

Наблизилась до вікна. Мимоволі стала поруч із Максимом на стільки, що відчула тепло його тіла й так само зачаровано як він споглядала краєвид за вікном.

— Це просто дивовижно… — прошепотіла я. 

Максим рвучко обернувся, наче помітив мене тільки в цю мить. Його погляд був сповнений важкої туги.

— Що саме? — похмуро запитав він.

— Те, якою силою сповнено світ навколо, — я розвернулась обличчям до нього. Побачивши його спантеличений погляд, вирішила роз’яснити. 

— Подивись, луна та зорі лишаються незворушними тисячоліттями, ліс може зростати століттями. Вони продовжують невтомно своє буття. Це саме та частина світу, яка була і буде, незважаючи ні на що. Допоки якась невідома, страшна сила не зруйнує їх існування остаточно та назавжди… Мені б хоч краплину їх витривалості.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — вимовив він задумливо. Його слова надали сміливості. І я наважилась поставити те запитання, яке не давало мені спокою.

— Максиме, скажи відверто, ти засуджуєш мене?

— За що я маю тебе засуджувати? — брови хлопця здійнялися у здивуванні.

— За те, що я зробила тоді. Удома. Коли ти витягнув мене, — дрижаки побігли тілом від однієї згадки про події тієї ночі.

— Ніє, той вчинок був не зовсім твоїм рішенням.

— Що ти маєш на увазі? Я цього бажала. Та довго не могла наважитись.

— Тобі тільки здається, що ти бажала саме цього, — почав пояснювати Максим. — Насправді ж існує певний вид істот, які здатні інтегруватись у людське тіло та живитись його коштом.

— Як паразити! — я огидло скривилась.

— Саме так, — хлопець ствердно кивнув. — Подібна сутність живиться людськими емоціями, потроху висмоктуючи життя. Часто в людини може з’явитись бажання вбити когось чи вбити саму себе. Тож контроль над думками та діями частково перехоплює підселенець. А людина не усвідомлюючи, що думки ці лише нав’язані ззовні, скоює страшні лиха від чого у світі тільки збільшується кількість зла та страждань.

— Ти хочеш сказати, що якась потвора живе у мені та навіює думки про самогубство? — я схопилась рукою за підвіконня, щоб не втратити рівновагу.

— Угу, — лаконічно відказав Максим.

— Як його позбутися? Як вивести цю сутність? — мене почала огортати паніка.

— Виводиться підселенець дуже легко.

— То виведи його скоріше! — завищала я.

— Це не має сенсу, — Максим відвернувся від вікна. 

Він сів на ліжко та продовжував пояснення. 

— Як тільки звільниться місце, на ньому оселиться новий підселенець. І так буде допоки людина не усвідомить свою душевну чи психологічну рану й не загоїть її. Коли сутностям не буде за що чіплятися, вони оминатимуть людину, шукаючи іншу здобич.

З жахом я дивилась на Максима. Кров на його кофті різала мені очі. Разом із думкою про підселенця, ця пляма викликала у мене нудоту. Помітивши мій вираз обличчя, Максим зняв свій джемпер, а потім і скривавлену футболку під ним. 

Я підійшла до нього, щоб допомогти із пов’язкою. Від його рани лишився тільки свіжий рубець. Жодної кровотечі чи запалення. Здивовано я провела рукою по ньому, перевіряючи чи справді рани загоїлися. Погляд хлопця опустився вниз на мої оголені тонкі ноги та, зашарівшись, я відвернулась, наче сполохана пташка.