Пробудження

Глава 7. Impetum mortiferum

Я мав би це передбачити. Мав би здогадатись, що лише антивизначних чар буде недостатньо. Мітку на лівому передпліччі простромило болем. Автобус різко хитнувся вліво, оминаючи перешкоду, яка раптово з’явилась на дорозі. Дехто з пасажирів злякано скрикнув. 

Водій паскудно вилаявшись, намагався повернути автобус на правильну траєкторію. Не промайнуло і кількох секунд, як щось важко вп’ялось у задню частину автобуса, прорізавши темними кігтями металевий корпус. Я різко здійнявся на ноги, готуючи руки для заклинання. 

Великий, швидкий, з пазурами. Це міг бути як песиголовець, так і вовкулака. Вони завжди були характерними мешканцями центрального регіону України. Пасажири панічно кричали, залишаючи свої місця порожніми. Водій вилаявся ще міцніше. Чудовисько гучно вдарило по стінці автобуса, маючи намір вибити її на ходу.  

— Зупинись! Рятуйте! — загорлала огрядна жінка, мало не падаючи на водія. 

— Пся твою на ліво! — рикнув водій. 

Засвистіли гальма. Передні дверцята з шиплячим свистом відчинились. Натовп завмер на місці, непевно чекаючи, міркуючи чи безпечніше назовні, чи всередині. Вересклива жіночка завзято підганяла всіх виходити. 

Стінка автобусу здригнулася знову, змушуючи пасажирів бігти похапцем. Я чекав, коли звір увірветься до салону, щоб залишитись з ним сам на сам.

—  Виходь! — крикнув дівчині, — Одразу за ними!

— Ні, — тихо відповіла вона. 

— Немає часу, Ніє. Виходь!

— Ні! Він прийшов по мене! Якщо вийду, я нарікатиму на небезпеку їх усіх. 

— Ви чого стоїте? Тікайте! — загорлав водій. 

Він застиг між своїм сидінням та сходинками, що прямували на вихід. Його вуса, чорні, наче вуглинки, здіймалися догори, а гладка лисина відважно виблискувала в сонячному промінні. 

Він тримав, невідомо звідки взятий, гайковий ключ десь на тридцять міліметрів. У цю саму мить стіна розламалася під черговим ударом і перед нами з’явився двометровий велетень, що головою сягав стелі. Морда в нього була збита, наче в пітбуля, ікла жовтіли назовні, видовжені вуха, покриті шерстю, так само як і тулуб та руки, схожі на лаписька, оснащені гострими, як лезо, пазурами. На ногах він мав шкіряні штани й жодного взуття, тільки волохаті ступні з собачими кігтями на пальцях. Песиголовець впевнено наближався до нас.

— Ах, ти ж, курво! — водій здійняв свого ключа, готовий ринутись у бій.

— Пригнись, — крикнув я Нії, сподіваючись, що цього разу вона таки послухається. —  RECALCITRO! 

Ледь помітні червоні іскри вилетіли з пекучих від напруги долонь і сильною хвилею відкинули здоровило назад. Він упав на підлогу, хапаючись мимоволі за сидіння та розриваючи їх на шмаття. 

— От трясця його матері! — здивувався водій.

— До нас не підходити. Заспокойте людей, тримайте їх якомога далі. 

Водій коротко кивнув і полишив автобус. Я підійшов ще ближче до песиголовця. Він здійнявся на ноги, принюхуючись до повітря так, що ніздрі його злітали, неначе пташині крила. 

Поглядом я відшукав Нію. Для наступної атаки мені потрібно було накопичити сили. Акумуляція енергії відбувалася поступово, тож витрачати її необхідно було швидко і влучно. 

— Хто тебе надіслав? — спробував отримати принаймні якусь додаткову інформацію.

Краї губ виродка ледь помітно задерлися, оголюючи ікла ще виразніше. З горла його лунав приглушений рик. Песиголовець розгорнув тулуб, готуючись до стрибка. Я стрімко пригнувся. Встановив однією рукою захист, другою приготувався до удару. 

Атака мала бути чіткою, спрямованою всередину черева — найбільш уразливе місце в песиголовця. Однак ворог розбив магічний захист на друзки. Збиваючи мене з ніг, схопив обома лапами, ладний от-от розірвати на шмаття. Я відчув його подих, гарячий та лиховісний.

Раптом позаду почув дівочий крик: 

— Ні!

Монстр здійняв голову, реагуючи на вереск. Скориставшись моментом, я швидко вдарив “impetum mortiferum”. Чорний попіл сповив песиголовця, стискаючи його смертельними кільцями, позбавляючи сили, позбавляючи повітря, позбавляючи життя. 

Повільно розсипалося його тіло на сріблясто-вугільний пил, розлетілось повітрям, виблискуючи в сонячних променях, наче коштовні камінці. Важко дихаючи, я підвівся. Уперше мені вдалось використати заклинання такого рівня. Попіл розвіювався, не лишаючи ані сліду від убитого звіра.

Повернувся перевірити дівчину. Та вона вже стояла навпроти мене. З очима повними сліз, від чого вони виглядали ще глибшими, ніж зазвичай. Зненацька Нія кинулась до мене, міцно обійняла за плечі. Притулилась і гірко заплакала.  Несвідомо я притиск її до себе, відчув приємний запах дівочого волосся, дивуючись дотику живої людини, який для мене став тепер таким віддаленим, наче спогади з минулих життів.

— Дякувати Богу, з тобою все гаразд!

Зі мною все гаразд… Вона злякалась за мене, хоча сама була в смертельній небезпеці. Я вкотре уважно придивився до неї. Сіро-зелені очі, оточені рядами довгих вій, вони дивились на мене із захватом та острахом водночас. Бліде обличчя контрастувало з темним каштановим волоссям, яке хвилястими пасмами лягало на тендітні плечі. Нія виглядала такою вразливою, що бажання захищати її виникало навіть без усвідомлення того, що переді мною моя підопічна. 

— Немає приводу перейматися! Я не постраждаю в фізичному бою, бо я...

Бо я… Хто? Слова завмерли, розчавлені розумінням того, що я не можу розказати. Принаймні поки що. Не можу пояснити хто я. Ліснича називала мене воїном, проте я ним ще не був. А те, ким я був у минулому, наче залишилось за завісою реальності, як марево, що ледь дихає, майже позбавлене життя. Тому я мовчав, роздивляючись дівчину, відчуваючи, що саме вона для мене була єдиним шляхом до мети, єдиним порятунком від нікчемності минулого. 

Хвилину ми стояли так, без руху. Ззовні надходили голоси переляканих людей. Аромат її волосся усе ще відчувався, тепло її рук, якими вона трималась за мої, дарувало відчуття справжності життя. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше