Пробудження

Глава 11. Не міг її бачити

Хоч Нія і відвернулась, проте я встиг помітити самотню сльозинку, що скотитись додолу. Валентин після свого холодного вітання знову втратив свідомість. Чи може він бути людиною, що прокляла власне дитя? Людиною, що живиться коштом дівочого чистого серця? 

— Хлопче, тобі конче необхідно змінити це шмаття! — Ірбіс кинула прискіпливий погляд на розірваний джемпер, після того, як я скинув куртку. 

— Я пошукаю щось для тебе! — з цими словами дівчина зазирнула до невеликої шафи, що стояла в закутку навпроти дивана. 

— Та то не обов’язково, — почав було я,  однак Ірбіс вже витягнула для мене блакитну толстовку.

— Тримай, — вона вручила мені одежину. — Розмір підійде, воно чисте! А для мене занадто світле.

Я з недовірою вдивлявся в простягнений одяг.

— Це ж унісекс! — втрутився Кіль. — Бери, не бійся!

Заховавшись у найдальший закуток, я зняв розірваний глуханею джемпер, та одягнув запропоноване худі. Просторим воно виявилось навіть для мене. Дуже було схоже та той одяг, що я носив і за свого минулого життя.

Знову думками я повернувся до того, що минуло, до того, що залишилось за лаштунками. Того життя, де мій власний батько був найпершим ворогом, людиною, яку найменше у світі хотілося бачити. Можливо тому мені доручили саме цю справу, бо я так само як і Нія, мав зрозуміти чому… Чому батько не приймав своєї дитини? Чому бажав їй зла? Як із цими жити? Як із цим крокувати далі?

Образ мого батька з’явився в пам’яті. Він стояв величний та суворий на порозі моєї квартири. Сподівався, що я йому радітиму. Однак це було не так.

— Максиме, впусти мене! Я не розмовлятиму з тобою на порозі.

— Проходь, але швидше, бо я поспішаю.

— Поспішаєш? Чи правильніше сказати уникаєш? Уникаєш власного батька? Так, я залишив тебе без забезпечення, але ж це тільки на користь. Ти навчишся всього досягати сам.

— Річ у тім, що я не хочу нічого досягати. Мене й так усе влаштовує!

— Влаштовує? Жартуєш? Життя у невеличкій квартирі? У цьому безладі? Після того рівня, який ти мав завдяки мені? Кого ти обманюєш? Ти цього не хочеш!

— Не тобі вирішувати чого я хочу! Дай мені спокій! Іди! Повертайся до своїх справ, якими ти так пишаєшся. І залиш свого нікудишнього сина у безладі!

Батькове обличчя викривилося від люті. Мовчки він вийшов з кімнати, гучно хряснувши дверима. Я ще з хвилину залишався на місці, розглядаючи двері за якими він зник. Гнів та образа роз’їдали в мені страшенну діру, котру неможливо було ігнорувати. 

Біль заважав працювати, отруював кожну хвилину мого існування. Але завжди знаходилась можливість притлумити його, хоча б не надовго. Для цього існували мої вірні друзі, що завжди були вільні ввечері. 

Не роздумуючи, я набрав перший ліпший номер. Уже за хвилину домчав на Убері до найближчого клубу. Чомусь того разу я не поїхав своєю автівкою. Вона залишилась мирно стояти у гаражі.

Клуб, як і мій приятель Олег, зустріли мене гучно і радісно. Баси проймали кожну клітину мого тіла, ніби стираючи гіркі спогади на молекулярному рівні. Відчув, як за спиною виростали крила. Я на волі. Гіркий присмак алкоголю обпікав вогнем, додавав куражу.

Через кілька годин напівсвідомого перебування в натовпі таких само сп’янілих людей, Олег запропонував розважитись інакше. Він запросив мене та кількох знайомих до себе. Обіцяв запальну вечірку. Це здавалося досить привабливою перспективою, у порівнянні з тим, що вдома чекали порожні стіни та таргани. Тому я з радістю погодився. 

Мене не лякало навіть те, що Олег впевнено крокував до свого старенького Мерса. Так само впевнено він відмовлявся викликати таксі. Краєм свідомості, я розумів небезпеку, але відмовляти Олега не хотів, бо таким чином, ніби проявляв боягузтво та слабкість. 

Сів на пасажирське сидіння біля водія. Запах старої шкіри приємно врізався в ніздрі. Поруч Олег звичним рухом провернув ключ запалювання, мотор задрижав. 

Ми виїхали на темну дорогу, покинуту автівками та людьми, спокійну, наче нічне небо. Мені стало смішно від того, що подумав би про це батько. Як збісився б від думки про п’яного за кермом. 

— Можна закурити?

— Нема питань!

Я натиск кнопку на центральній консолі авто, бокове скло опустилося. Свіже повітря увірвалося до салону. Простір навколо сповнився звуками нічного міста. Тютюновий дим хмарками клубочився, вилітав з вікна. На душі стало легко та спокійно.

Зненацька він з’явився на небокраї, наче вершник кінця світу. Їхав по головній, швидко та рішуче. Я помітив відблиск його хижих, як у звіра фар-очей. Він великий та чорний, більший за нас. Я хотів крикнути, застерегти Олега. Але було занадто пізно. Ми вже на його шляху. Він наближався стрімко, як ракета. Від жаху я паралізовано дивився на вісника своєї загибелі. 

Удар… Біль… Небуття… Свідомість частково повернулась… знову біль… Лікарня… Материн голос…

— Максе, — Ірбіс повернула мене до реальності, — його треба якось привести до тями. Ми втрачаємо час. І твоїй малій знову зле. 

І справді Нія сиділа, спираючись на стіну крісла. Її очі були заплющені, обличчя бліде, наче порцеляна. Я повинен допомогти їй. Ден вірив, що надія була і для неї, і для мене. Отже, я також повинен вірити. 

— Ірбіс, принеси, будь ласка, холодної води.

Дівчина швидко наповнила склянку водою.

— Кого поливатимемо? Батька чи доньку?

— Батька.

Різким рухом вона вилила на Валентина воду. Старий трюк спрацював. Чоловік прийшов до тями. 

— О, ні! Що з нею? Вона поранена? — він кинувся до Нії, узяв її ніжно за руку. — Це все через мене! Це все моя провина!

На очах Валентина виблискували краплинки сліз. 

— Тільки не удавайте, що вам до неї не байдуже! —  розгнівався я. — Ви її в житті не бачили й бачити не хотіли. Навіщо цей спектакль?

— Я й справді її майже ніколи не бачив. Але не тому, що не хотів. А тому, що не міг її бачити!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше