Пробудження

Глава 12. Час рушати

Переді мною на колінах стояла людина, яка була мені біологічним батьком. Стало лячно і неприємно водночас. Людина, яка мене прокляла, прирекла на жалюгідне існування, стояла поруч на відстані витягнутої руки. Злість та гнів надали мені рішучості нарешті висловити всі ті образи, що дикими осами роїлись у моїй душі. 

— Відійди від мене! — різко вимовила я. Валентин чи то здивовано, чи то злякано дивився на мене. — Відійди! 

Він слухняно повернувся на диван.

— Дякувати Богові, з тобою все добре, — прохрипів батько. 

— Добре? Якщо не враховувати смертельний прокльон та невиліковну хворобу, то начебто все добре. А то я ще про підселенця забула!

— Ти хвора? Чим? Від коли?

— Тобі це повинно бути відомо краще ніж будь-кому. Мій прокльон — це твоїх рук справа! — уїдливо зазначила я. 

— Прокльон?! — перепитав батько, притискаючи долоню до скроні, ніби намагаючись захистити себе від болючої правди. 

— Зачекайте, дещо не клеїться у вашій теорії. Якщо це твій батько навів прокльон, то чому він був атакований вихором? — втрутилась Ірбіс. 

— Можливо, це частина плану. Аби відвести від себе підозри. Чим довше ми шукатимемо винного, тим довше Нія залишатиметься на межі життя та смерті. Цього йому й треба. Висмоктати з неї всю живильну силу, — пояснив Максим.

— Це навряд було частиною плану. Бачили б ви, як вихор на нього напосівся.

— Але ж не вбив. Чому? 

— Бо вбивство може викликати підозри. Спровокувати архангеліат, — припустив Максим.

— Стривайте, шановні, я достеменно не знаю про що ви наразі говорите, але все своє життя я тільки й робив, що намагався захистити доньку. 

— Я маю спосіб це перевірити, — Максим дістав з кишені невеличкий камінь, який мав визначити винуватця. 

— Стій! — сказала Ірбіс. — Це приміщення закрите для часу. Жодне магічне втручання тут здійснити неможливо. 

Максим повернув камінчик до кишені.

— Що ж дізнаємось про це пізніше! — він подарував сповнений презирства погляд моєму батькові. 

— Друзі, нам потрібно розробити план дій, — раптом активувався Кіль. — Ми з вами тепер в одній команді. Маємо працювати злагоджено, підтримувати одне одного. Якщо когось цікавить моя думка... 

— Нікого не цікавить! — роздратовано обірвав його Максим.

— Вибач, Желейко, але тут вирішуватимуть дорослі, — усміхнулась Ірбіс.

— Дорослі? Та мені вже триста рочків, щоб ви розуміли, якого досвідченого радника залишаєте без уваги! Я можу набувати будь-якої подоби, змінювати голос. Я знаю більш як десять мов, серед них п’ять нелюдських, між іншим!

— Що робити далі, слід вирішувати разом. Нехай Кіль також візьме участь, — я з розумінням дивилась на Кіля. — Мабуть, краще тобі якнайшвидше дістатись безпечного місця. Ірбіс можливо ти підкажеш, де Кілю буде безпечніше?

— Так, у нас за містом є хутір. Там живе чимало істот, що пристосувалися до людського існування. Людям там не раді. А от мокравину приймуть з розпростертими обіймами.

— Я згодом обдумаю цю пропозицію і повідомлю, чи це мені підходить. Питання, яке мене наразі цікавить, що нам робити з Нією та її батьком? Чи справді він винний у прокльоні?

— Ми це дізнаємось, коли вийдемо з підвалу, — відповів Максим. — А тобі, Кілю, я раджу прийняту пропозицію Ірбіс. Ми знайдемо спосіб доставити тебе на хутір. Залишатися з нами може бути небезпечним. 

Ірбіс, понишпоривши в холодильнику, знайшла для нас кілька шматочків піци, крабові палички та томатний сік. Поки ми з Кілєм їли, Максим та Ірбіс домовлялися про те, як найшвидше виїхати з міста.
— Кілю, — прошепотіла я до нього, — а тобі й справді триста років?

— Ні, — лукава посмішка заграла на його обличчі, — мені насправді двісті дев’яносто чотири роки! — прошепотів він.
— Я додаю ще шість років для солідності!

— Автівку знайде мій друг. Вона на європейських номерах, не нова, але домчить вас куди забажаєте, — почулося з-за спини. 

Кіль мені підморгнув. Батько сидів, понуро похиливши плечі.

— Дякую, Ірбіс, — відповів Максим.

— Будь ласка, воїне. 

— Я ж казав, що ще не воїн. 

— Я впевнена, ти ним станеш! Бачила вже таких упертих! Нумо, перепочили та й годі. Час рушати!

Запивши швиденько останній шматочок крабової палички, я покрокувала за Ірбіс з Максом. Він тримав мого батька поруч із собою, недобрим поглядом перевіряючи, чи він часом не виробляв чогось небезпечного. 

Валентин мовчки чалапав уперед. Кілька разів він обертався до мене, ніби маючи бажання, щось сказати, але мовчав. Тяжкий смуток простягався поволокою туману в його сіро-зелених очах. Здавалося, ніби він ніс тягар усього світу на своїх плечах. І на якусь мить, я відчула співчуття до цієї людини. 

Ірбіс відкрила люк і ми по черзі виринули на денне світло. Останнім виліз Кіль. Він необережно спіткнувся на верхній сходинці та полетів обличчям донизу, прямісінько на асфальт. Аби не розчавити свого людського носа, Кіль миттєво перетворився на желейну субстанцію. З чваканням приземлився на землю. 

— От лихо, Желейко! Перетворюйся хутчіше!

Кіль швидко повернув свою людську природу. Його очі розширились, він відкрив рота, однак був не в змозі щось промовити. 

— Та годі тобі, ти ж не забився, — втішала його Ірбіс. 

Але Кіль так само безслівно вказав пальцем у простір, що знаходився поза нашими спинами. Майже одночасно ми обернулись у вказаному напрямку. Там стояв залишений нами у квартирі монстр. Великий та чорний, наче гора, позад нього стояли три песиголовці, схожі на тих, що атакували нас із Максимом в автобусі. 

— Ну, потанцюємо! — Ірбіс вишкірилася, вона підняла шмат залізяки, який використовувала для відкриття люка. — Зараз буде гаряче! 

Один з песиголовців грізно загарчав. Але вихор здійняв свою волохату руку до гори та монстр миттєво притих.

— Ми не для кровопролиття прийшли сюди, — раптом промовив він. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше