Глава 13. Мова світла

Ніч огорнула своїми крилами місцевість. Друг Ірбіс підігнав нам двадцятирічного фольца, який впевнено прорізав придорожню імлу. Ми знову були в дорозі. Без чіткого плану, без нових підозрюваних. 

Нія мовчала, іноді нишком витираючи кришталеві сльозинки з щоки. Розпитувати її здавалося недоречним, ба навіть жорстоким. Втрата батька, якого щойно знайшла, постійні хованки та битви з нечистю — все це могло зламати назавжди будь-яку людину. Однак, щось мені підказувало, що Нія — незвичайна дівчина. 

— Максиме, — дзвінким голосом озвалась вона, — а що трапиться, якщо я спробую використати твоє замовляння?

— Яке замовляння? — я відверто здивувався. — Ти хіба чула мої заклини?

— Звісно чула, — буравила вона мене своїми безкраїми очима. — Я може хвора й проклята, але аж ніяк не глуха!

— Не в тому річ, розумієш, щоб почути заклинання потрібно бути воїном, наприклад, чи принаймні рекрутом, хоча й вони не всі розрізняють Lingva Luminis.

— Лінгва що??? 

— Це в дослівному перекладі Мова Світла. 

— Мова Світла… — зачаровано повторила вона мої слова. 

Її очі засяяли дивним блиском, від якого щось всередині мене заворушилось, наче прокинувшись від тривалої сплячки. 

— Розкажи мені про неї.

З радістю розпочав оповідання.

— Історія ця відбувалась дуже давно. У світі, ще тоді зовсім не сформованому, започаткувались дві сутності: матерія та антиматерія. Вони були частинами єдиного всесвіту. Матерія — це створення, життя, лад. Антиматерія — це знищення, смерть, хаос. Вони ніяк не могли існувати разом, але й не могли існувати одне без одного.

Отже, ще на початку часів, після народження всесвіту, найстарші архангели, що з’явились від перших згустків світлої матерії мусили боронити новоутворені форми життя та новонароджені цивілізації від темних низьковібраційних створінь. 

Постійне зростання всесвіту спричинило й постійне збільшення злих сил. Найкращим, а часом і єдиним засобом захисту від яких, було використання світлої енергії. Кожна жива істота мала доступ до цього нескінченного каналу, однак для завдання удару, або встановлення захисту необхідна акумуляція тієї самої енергії. Саме для цього перші архангели створили так звану Мову Світла. У різних світах вона звучить по різному. У нашому — це мова схожа на латинь.

— У різних світах? То ж існують й інші світи, окрім нашого?

Я ствердно кивнув. 

— Архангели?! Це вже занадто дивно, — засміялась Нія. — А ти хто ж тоді? Наче янгол?

— Поки що, ні. Ставши воїном, я зможу вважатися янголом-охоронцем. Допомогти тобі — моє перше завдання. Після його виконання мене мають зарахувати до загону, що має назву Воїни Світла. Вищими за воїнів вважаються легіонери. Вони разом з воїнами та рекрутами підпорядковуються архангеліату.

— Те, що я розумію цю мову, про що це свідчить? — затамувала подих Нія.

Мені нічого не лишалося, як невизначено знизати плечима, бо відповідей у мене не було.

— Я знаю тільки те, що чути й розрізняти цю мову — це справа, якій треба навчатися. Особисто мені потрібно було кілька місяців праці під керівництвом ментора, хоча вже тоді я був… ем…був дещо підготовлений. А ти розумієш без жодної підготовки. Це робить тебе особливою.

Нія не втрималась від сяйнистої усмішки. Решту шляху ми їхали у цілковитій тиші. Дівчина задумливо оглядала узбіччя доріг, якими ми проїжджали, задивлялась у нічне небо, ніби бажала там розгледіти летючих янголів.  

Ми зупинились в одному з приміських гостьових домів. Раніше такими місцями мені не доводилось подорожувати. Дівчина відмовилась від вечері, чим змусила мене занепокоїтися. 

— Ти в порядку? — запитав я, хоч і усвідомлював абсурдність запитання. Але Нія не образилась. Вона тільки ствердно кивнула.

Попрямували до свого номера. Найнеобхідніші предмети інтер’єру було лаконічно розміщено попід стінами невеличкого помешкання. 

— Насолоджуйтеся! — презирливо наспівувала господиня, так відверто не схожа на пані Оксану. Дивно, як нелюдська істота може бути людянішою, ніж справжня людина. Встановив захисні чари, вкотре задивляючись на Нію. Бо вона ж раніше за мене збагнула цю, здавалося б просту для розуміння, річ. Про те, наскільки неважливо з якими генетичними даними народжено людину чи істоту. Вона захищала від моїх прискіпувань та недовіри й пані Оксану, і Кіля. 

— Я зараз повернусь, — раптом вимовив я. — Нікуди не виходь, нікому не відчиняй.

Нія не встигла й слова мовити, коли за мною зачинилися двері. Відходити від кімнати було занадто небезпечно, тож я швидко наздогнав господиню та спитався в неї про телефон найшвидшої цілодобової доставки піци. Вона відразливо пирхнула, жаліючись, що ми не скористались її кафетерієм, однак погодилась допомогти. 

Через годину до нашої кімнати постукали. Хлопець з дебелою термосумкою стояв на порозі, увічливо вручаючи мені дві тепленькі коробки з піцою та два горнятка гарячого чаю.

Якою б не була Нія засмученою, однак приємний аромат смачненького відвернув її увагу від тяжких думок. Вона із задоволенням узялась за поїдання піци чотири сири. Її завзяття передалося й мені, хоч голоду я вже досить давно не відчував. Усе ж таки з задоволенням вирішив покуштувати кілька шматочків. Смак їжі — майже забуте для мене відчуття. 

Коли трапезу було завершено, в холодильник перемандрували залишки вечері. Ми вдвох сиділи на дивані. Нія обіймала свої коліна, потупивши очі. Здавалося, вона от-от заплаче. Несподівано для себе я взяв її за руку. Відчув, як тілом пробігли легкі хвилі жару… То лиш ілюзія. То не можливо. 

Слід зазначити, що мені було однаково, чи справді я щось відчував, чи мені лише здавалося. Навпроти сиділа вродлива дівчина. Її обличчя осяював місяць крізь вікно. В очах ще й досі виблискували сльози. Одна краплинка проклала шлях її щокою, моя рука здійнялась й торкнулась того місця, стираючи вологий слід. 

Нія зазирнула мені в очі. Несамовито мне охопило відчуття тепла і спраги, спраги, що нічим не вгамувати, окрім, можливо, єдиного, зухвалого та божевільного вчинку, неприйнятного в моїх реаліях. Та все ж… я наблизив своє обличчя до неї так, що мало не тонув у безодні чарівних очей.