Пробудження

Глава 14. Додому

Чи може один цілунок змінити життя, розділивши його на до та після? Я чомусь відчувала, що може. І до нього я усвідомлювала, як мене вабить до Максима, як хочеться бути поряд, залишатись у його обіймах. А після — відчула бажання не тільки бути з Максимом поряд, але й сміятись, радіти, страждати. Одним словом — жити.

На обличчі Максима заграла ледь помітна усмішка, коли я вранці доїдала залишки від піци. Наче йому подобалося дивитись, як я поглинала їжу, хоча сам він її ледве торкався.

— Чого це ти такий щасливий? 

— Поки ти тримаєш у руках піцу, я можу бути спокійним, — відповів усміхаючись.

— Чого б це?

— Бо тоді, ти не зможеш запустити в мене подушкою. 

— Ну тоді все стає на свої місця, — засміялась я, згадуючи свої невдалі спроби поцілити в Максима. 

Хлопець і собі зайшовся сміхом. У ту мить я усвідомила, що це вперше почула, як він сміється. Таким справжнім та живим сміхом.

— Ми ж їдемо додому, так? — запитала я, ковтнувши шматочок салямі. 

— Так… Шукатимемо ще зачіпок. Опитаємо всіх твоїх знайомих, родичів та друзів твоїх родичів. З кого думаєш розпочати? Можливо з твоєї мами? Вона, як ніхто має знати, хто міг бажати зла тобі чи їй, чи, можливо, навіть твоєму батькові.

— Моєму батькові? 

— Так. Пам’ятаєш, як він казав, що не міг бути з тобою, бо оберігав. Тоді це здалось мені недолугим виправданням. Однак це може мати сенс, якщо хтось бажає зла твоїй родині та свідомо робить усе можливе, аби зашкодити їм через тебе. Можливо цей зловмисник шантажував Валентина чи погрожував йому.

— І можливо тому, батько лишив нас із мамою самих, гадаючи, що оберігає. 

— Я припускаю, що твоя мама може щось знати, щось із його минулого, варте нашої уваги.

— Але вона завжди уникає тем, що стосуються батька. Як ми вмовимо її допомогти нам? — мені годі було й уявити мамину реакцію на подібні запитання.

— Пояснимо, що це питання життя і смерті.

— Смерті? Та вона сама мене вб’є. Я вже другий день не відповідаю на її дзвінки, — на мить я уявила вираз обличчя матері після мого повернення, чомусь й песиголовці в купі з іншими монстрами здалися не такими вже й страшними. 

Ми продовжили наш шлях. Дивно, адже я — саме та людина, яка ніколи в житті не виїжджала далі аніж до бабусі, чи то до лікарні, а тепер за кілька днів змінила декілька автівок, зустріла, мабуть, більше нових людей та істот: чудових та страшних, знайшла й одразу втратила батька, й, здається, відшукала для себе щось нове, щось справжнє, від чого хотілось співати й танцювати. І це щось було точно пов’язане з Максимом.

Він упевнено кермував автівкою, а я писала мамі повідомлення-вибачення й обіцяла скоро бути вдома. Усе ще ніяковіла перед невизначеністю, яка чекала на нас із нею під час розмови, однак усвідомлення, що правда зможе врятувати мене й нашу родину, можливо, навіть батька, якщо якимось дивом він ще залишився живим, підігрівало мою рішучість. 

У моє рідне місто ми повернулись швидко й без пригод. Я вийшла на вулиці біля під’їзду, в якому промайнуло все моє хворобливе дитинство. Саме тепер, як ніколи, я була сповнена бажанням виправити своє життя, заполонити його новими мріями. І саме тепер я відчувала себе найближче до одужання. Максим крокував поряд, супроводжував мене, неначе тінь. Але вже на сходовому майданчику на нас чекала несподівана зустріч. Біля дверей моєї квартири чатував молодик, одягнений у вугільно-чорну куртку з червоним черепом намальованими на спині. Хлопець обернувся, почувши наші кроки.

— Привіт, — гірко посміхнувся він. — Ви, як я бачу, знову разом. Нерозлучні. 

— Євгене, я… — мову ніби відняло, чомусь відчуття провини перед цим хлопцем млоїло моє серце. 

— Є розмова, — він кинув на Максима недобрий погляд. — Наодинці, будь ласка.

— Кажи, що ти маєш казати тут і зараз! Немає часу на недомовки, — брови Максима звелися докупи.

— Це вже не тобі вирішувати! — зблиснув очима Євген. — Ніє, послухай, це дуже важливо. 

Я стурбовано перевела погляд з одного хлопця на іншого. Турбуючись про те, щоб не завдати жодному з них болю, спробувала знайти правильні слова.

— Євгене, ми обов’язково поговоримо. Тільки не зараз, добре? На мене чекає мама. Вона хвилюється. 

— Тоді сьогодні ввечері, о сьомій. На нашому місці, — запропонував він.

Я кивнула. Євген стрімко спустився сходами, ніби випадково зачепив Максима плечем. Максим стиск кулаки з такою силою, що я здивувалась, як з них досі не повилітали магічні іскри. 

— На нашому місці… У вас є своє місце? — стиха запитав він.  

— Це він каже про кафе. Це просто… а… це взагалі неважливо, — почервоніла я, під його важким поглядом.

Нарешті ми потрапили до моєї квартири. Пройшли вздовж коридору до кухні. Там на нас чекала мама. Її долоні повністю закривали очі так, ніби руками вона бажала зняти втому. 

— Мамо? З тобою все гаразд?

Замість відповіді жінка повільно відкрила обличчя. Її вигляд злякав мене. У неї з’явились темні кола під очима, порцелянова блідість… Але було ще дещо. Якась нова невловна зміна.

— Ну то що, доню, нарешті повернулася? — відстороненим голосом запитала вона. 

Лещатами в горлі застигло моє привітання. Чомусь я очікувала на теплішу зустріч, але, вочевидь, заслужила саме таку.

— А ви, мабуть, той хлопець, через якого моя хвора донька полишила домівку та мало не загинула? — вона окропила пекучим поглядом Максима. 

— Вибачте, пані Лідія, але ми саме тому й виїжджали з міста, щоб допомогти Нії вилікуватися.

— Вилікуватися? Ви їздили до лікарні? Чи може до видатного професора медицини? — скривилась вона.

— Мушу перш за все пояснити…

— Ви мусите перш за все привітатися!

Раніше мені не доводилося бачити маму в такому стані. За всі ці довгі роки наших поневірянь по лікарнях вона була найпривітнішою людиною з усіх, хто мені траплявся. Мама залишалась сонцесяйною й у довготривалій черзі до лікаря, й у кабінеті дитячого психолога. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше