Глава 15. Наше місце

— Отже, може бути винуватцем хтось із батьків Валентина? —  припустив Максим.

— Він казав, що не міг бути зі мною через НЕЇ. Мав на увазі жінку.

— Якщо те, що ви кажете, хоча б на крихту є правдою, то, й справді, саме вона могла зробити таке. Зіпсувати життя мені та моїй дитині — це дуже відповідає її характеру, — сумно додала Лідія.

— Вибачте, мені вже час! — я різко зірвалася зі стільця.

— Ти ж тільки-но прийшла, доню, — затурбувалась мама.

Максим зірвався на ноги слідом за мною. Він теж виглядав невдоволеним.

— Я маю бігти, я обіцяла. 

— Одній тобі небезпечно, — втомлено сказав хлопець.

— Ти можеш піти зі мною. Тільки обіцяй триматись осторонь. Я маю вирішити це сама!

Мама стурбовано дивилась то на мене, то на Максима. 

— Не знаю, що гірше: не пускати тебе взагалі нікуди, чи пускати разом із цим юнаком, — додала вона суворо.

— Мамо, зрозумій, я вже доросла. Максим буде зі мною поруч. Не хвилюйся. 

Прожогом я загорнулась у теплу куртку, та вибігла на вулицю. Безкрайньо ніяково було лишати Максима надворі, в той час, як я мала грітись у затишному кріслі кав’ярні. Але я відчувала необхідність поговорити з Євгеном. Щось підказувало мені, що він на це заслуговував.

— Я вже думав ти про мене забула! — усміхнувся хлопець, коли я, розпашіла від свіжого повітря та якогось незвичного хвилювання, вмостилась на вільне місце біля вікна. 

Вечірню вулицю прикрашали різнобарвні вивіски та золотаве світло ліхтарів. Нова зачіпка, подарована мамою, посіяла в мені войовничий настрій.

— Євгене, я хотіла…

— Стривай! Не кажи нічого. Спершу поглянь, — він поклав навпроти мене теку. 

На першому аркуші було розміщено фотографію Максима. На фото він мав інакший вигляд: підборіддя вкрите щетиною, очі дивилися з не прихованим викликом. Під фото напис: “Максим Сотий”.

— Як ти дізнався? Я тільки сьогодні вперше це прізвище почула від Максима.

— Недарма вчився в університеті,— ухильно відповів Євген.

— Але це не чесно. Потайки від Максима нишпорити його життям!

— Життям? Ну я б це так гучно не називав, — сухо відрізав він. —  Слухай, Ніє, це все я дістав тільки для того, щоб захистити тебе.

— Від чого захистити?

— Від нього! Він не той за кого себе видає. Ця тека відтепер твоя. Як схочеш, прочитаєш. Зрозумій, я не можу стояти осторонь, бо…

— Бо що?

— Бо ти чудова людина і я не хочу, аби ти постраждала! — стиснутим голосом промовив він. 

Євген підвівся й покрокував до виходу. Не промовив більше ні слова. Цю розмову я собі уявляла зовсім по-іншому. Тека залишилась на столі. «Мабуть, викину!» — подумала я, та все ж поклала її до свого наплічника. 

Дорогою надвір я допивала теплий напій. Максима поруч із кав'ярнею не було. Неймовірно сильно дратувала відсутність у нього телефону. Він десь зник. Мені нічого не лишилося крім, як іти додому самій. 

Місто ще бушувало життям. Як не дивно, мені це подобалося. Люди крокували вулицями, але неспішно, ніби смакуючи, насолоджуючись кожним кроком. Як вільні птахи, випущені на волю після щоденних клопотів та справ, вони спілкувалися, трималися за руки, або розглядали вітрини крамниць. І я брала з них приклад, міркуючи над тим, скільки разів мені доводилось тут бувати. І чому тільки зараз мені відкрилась краса цього місця? 

Удома мене зустріла мама. На її обличчі вигравала добра й тепла усмішка. Можна було вважати, що вона мені вибачила. 

— Нарешті ти вдома, моя люба, — мама простягнула до мене свої ласкаві руки. І, як у дитинстві, я полинула до її обіймів. 

У моїй кімнаті усе було точно так, як я залишила. Кактус Філіп чинно стояв на своєму місці. Я заснула сповнена спокою, хоча Максим так і не з’явився. У мені вирувала впевненість, що він з’явиться як тільки мені знадобиться допомога. 

Наступний день розпочався буденно, наче й не було цих кількох днів у чудернацькому хитросплетінні див та жахіть. Мама вправлялась на кухні. Спритними рухами вона вливала рідку суміш на сковорідку. І за хвилину перегортала. А потім на тарілці, що стояла поряд із плитою, збільшувався стосик млинців. Кожної хвилин він ставав усе більшим. Я завжди зачаровано слідкувала за цим таємним дійством, з нетерпінням очікуючи, коли мама покладе тарілку з млинцями на стіл. Адже тільки після цього вона дозволяла ними ласувати. 

Так сталося і цього разу. Мама сіла напроти мене. Сама вона не доторкнулась до жодного млинчика. Тільки з виразом співчутливого суму на обличчі дивилася на мене.

— Я хочу, щоб ти відновила своє спілкування із Семеном Арнольдовичем,  — раптом проказала вона.

— Мамо, але ж ці сеанси не потрібні, бо…

— Бо якийсь хлопець пообіцяв врятувати тебе від прокльону? — скептично звела брови вона. — Дівчинко моя, не можна ж бути такою наївною. Хоча, чи маю я право судити. Сама такою ж була у твоєму віці. Але довіряти незнайомцю? Ввіряти йому своє життя? Це вкрай необачно!

— Максим не незнайомець, — обурилась я. — Він мій друг!

— Друг? Можливо й більше ніж друг? Але що фактично нам про нього відомо? Звідки він узявся? Як заволодів інформацією про прокльон? Де він, до речі? Невже вирішив дати тобі спокій?

Воліла б я мати відповіді на ці питання, але їх у мене не було. Одне я знала напевне, Максим точно не міг бути одним з поганих хлопців. Це просто неможливо було уявити. 

Мама поспішала на чергування, залишивши мене наодинці з думками. І єдине, що цікавило мене, куди подівся Максим. Ми з ним не встигли навіть попрощатися. Він мовчки стояв, поки я заходила до кав’ярні. Можна припустити, що він лишив мені час та простір для того, щоб я поговорила з Євгеном. Але ж чи не він постійно непокоївся про мою безпеку? Не відходив ні на крок? Чи можливо небезпека вже минула і я йому більше не потрібна, бо його завдання виконано? Чи він сам поїхав до моєї бабусі за татовою лінією, яка, можливо, й прокляла моє життя? Від цих думок, ком здіймався у горлі. Невже він не міг принаймні попрощатися? І раптом, як грім серед ясного неба, мені явилася думка: «Що як із ним, щось трапилось? Що як він у небезпеці?».