Глава 19. Дві зачіпки

Коли моя розповідь дійшла до нашої зустрічі в кафе, Євген здригнувся, ніби вийшов із заціпеніння. 

— Начебто сходиться, — пробурмотів він.

— Що сходиться?

— Твоя розповідь і розповідь Людмили.

  Я не стрималась і приснула зі сміху. Будь-якій нормальній людині здалося б, що моя історія — це повна маячня. Тільки Євген міг проаналізувати ситуацію та знайти місце поєднання пазлинок. 

— То ти мені віриш?

— Так, — спокійно відповів він.

— І не вважаєш за божевільну?

— Звичайно ж, ні.

— Але чому? — не могла стримати здивування я.

— Бо твоя історія все пояснює. По-перше, понівечений автобус. Поліція списала випадок на хижих звірів, імовірно, ведмедів. Але за ушкодженням корпусу зрозуміло, що діяли звірі цілеспрямовано. Отже, варіант зі скаженими ведмедями відпадає. По-друге, сам Максим. Як пояснити цей феномен? Ми з тобою бачили дужого, хоч і похмурого, хлопця. У той час, як для батьків він — лише тінь, що лишилась від сина після аварії. Якщо ж проаналізувати твою розповідь, то…

— Максим, якого ми знаємо — це дух, того хлопця, що розбився два роки тому, — нарешті я вимовила це вголос. 

І ніби рятівний жилет, який тримав мене на плаву останні кілька тижнів, розтанув. Відтепер я повинна була втриматись сама. Втриматись або піти на дно! Але ні! Другий варіант більше не був опцією для мене! Не після того, що мені вдалось дізнатися! Не після того, як я усвідомила, що моя хвороба та жага до самогубства були навіяними сторонньою людиною. Я відчувала необхідність боротися, необхідність повернути своє життя разом з усіма втраченими можливостями.

— Дух. Або, можливо, вольова проєкція. У будь-якому випадку він зник не просто так. Припустимо, що йому вдавалося весь цей час захищати тебе. Зловмиснику це остогидло й він зумів знешкодити Максима.

— Убити? — перелякано скрикнула я.

— Сумніваюсь, що слово “убити” підходить для цього випадку. Його тіло залишалось у лікарні. А що могло трапитись із його духом? 

— Я не можу навіть уявити, — втомлено схилившись, я обійняла свої коліна.

— Можливо, людина, що наклала на тебе прокльон, знайшла спосіб, аби зупинити його. Ув’язнити, як джина в пляшці.

— Убитий чи ув’язнений. Варіанти не дуже перспективні, — важко зітхнула я. 

— Але з ними можна попрацювати, — пробурмотів Євген та відчинив дверцята машини. 

Ніч подарувала мені легкий промінчик щастя. На кілька годин мені вдалося забути про те, що Максим зник безвісти. Уві сні я побачила знов його обличчя. Він щось промовляв до мене. Але тихо, ледь чутно. Я прислухалась до його голосу, вдивлялась у його обличчя. Спершу, не могла розібрати слів. Але потім невиразний шепіт перетворився на чіткі слова: “Ти створена сяяти”.

Ти створена сяяти! Я відкрила очі. Спати зовсім не хотілося. Дрімоту ніби рукою зняло. Крізь бузкові фіранки на вікні пробивались перші сонячні промені. Я створена сяяти? Чому він сказав саме ці слова? Це неможливо. Це безглуздо. Це ніяк не допоможе мені його знайти. 

Але піднесений настрій, передчуття чогось нового та чудового змусили моє серце прискорено битися. Я рвучко сіла на край ліжка. Він живий. Він стовідсотково живий. Тепер залишилось тільки зрозуміти, як йому допомогти. І як навчитися сяяти. Але хіба це лякало тоді, коли стало відомо, що Максим живий. 

Я засміялась. Бажання діяти, робити щось корисне, сповнювали мене енергією. Аби не сидіти без діла, я розкрила підручники, які мені дбайливо підготував Євген. Інформація чітко та впорядковано розміщувалась у моїй пам’яті. 

Від роботи мене відірвали два повідомлення. Одне від мами про те, що сьогодні в мене зустріч із Семеном Арнольдовичем, моїм психологом. Друге від Євгена, про те, що до завтра необхідно було завершити чергову практичну роботу та надіслати куратору. 

Такі буденні повідомлення ніяк не в’язалися із тим, що саме я планувала зробити. Однак тепер знала що зможу об’єднати своє звичайне людське життя із барвистим магічним буттям. 

Тож перш за все, я відправила повідомлення Ірбіс. І здивувалась, чому не зробила цього раніше. Потім кілька годин розбиралась із практичною роботою. І на останок залишилась зустріч із моїм психологом. Від одної думки про нього мені ставало дещо зле. Семен Арнольдович працював зі мною вже два роки. Постійно мені здавалося, що всі мої спроби запевнити, що зі мною все добре, були провальними. 

Щоб якось заспокоїтися, я вирішила полити Пилипа — єдине живе створіння, що знаходилось у мене на піклуванні. Цей кактус був за формою подібний до кулі. Голки мав довгі. Він слухняно і потроху зростав, створюючи для мене компанію довгими самотніми днями. Але сьогодні він зробив дещо небачене. На боці, яким Пилип виглядав у вікно, з’явився ледь помітний пуп’янок. 

— Пилипе, серйозно? Ти зібрався квітнути?

Пилип настовбурчив свої голки гордовито. 

— Це добрий знак, — я нервово засміялась. Як сприйме Семен Арнольдович людину, що спілкується з рослиною. Доведеться цей факт приховати, як і спробу самогубства та закоханість у хлопця-духа. 

До його офісу було недалеко. Дорогою я підбирала найбільш вірогідне пояснення для своїх дій. У моїй уяві все звучало більш менш правдоподібно. Залишалось тільки сподіватись, що й психолог залишиться задоволеним. 

Також мене лякала можливість наступної атаки. Щоб наражати на небезпеку меншу кількість людей, я ішла пішки. Ще був Семен Альбертович. І, хоч мені й не були до вподоби сеанси психологічної підтримки, я все ж не хотіла, щоб він постраждав. 

Лютий добігав свого кінця. Сніг повністю розтанув, залишив після себе вогку землю та калюжі, розсипані клаптиками по вулицях. За час, що минув від минулого сеансу, я змінилась, як мені здавалося до невпізнання. 

 Звернувши у знайомі скляні двері, я пройшла порожнім вестибюлем. Офіс, який знімав Семен Альбертович був на третьому поверсі. Можна було піднятися пішки, але стара звичка берегти сили на кожному етапі щоденного існування далася в знаки. Автоматично натиснула кнопку виклику, й ліфт одразу розкрив переді мною двері.