Глава 20. Термінові збори

Наступного дня, коли практика з медитації закінчилась моїм черговим провалом, до гаража завітав Євген. Він привіз каву: Ірбіс — американо, а мені — моє улюблене лате. А разом із тим хлопець привіз пропозицію. Він дізнався адресу моєї бабусі, тож хотів, щоб ми з ним відправились на її пошуки. Однак Ірбіс сиділа нерухомо, навіть не доторкнувшись до кави.
— То ти дієш на благодійній основі? — Ірбіс насупила брови. Вона свердлила поглядом Євгена. Хлопець сидів схрестивши руки. Його очі округлились від здивування, мабуть, такої дівчини як Ірбіс він ще не зустрічав.

— Нія просила допомоги! Цього мені достатньо, — спокійно відповів Євген, — Якщо та стара — справжня прокльонщиця, то нам краще їхати до неї разом!

— Але як ми дізнаємося, що це справді так? Камінь, що визначає зловмисника, зник разом із Максимом. — втрутилась я.

— Окрім того, — продовжила Ірбіс, — Кіль зараз на завданні. Якщо ми його знімемо зі стеження, то можемо втратити зачіпку з мозкоправом.

— Тоді ми поїдемо з Нією вдвох, — Євген рішуче дістав з-за пазухи пістолет. Я перелякано зойкнула. Ірбіс своєю чергою насмішкувато посміхнулась.

— Ти збираєшся зупинити стару відьму ось цим? Це було б смішно, якби не було так безглуздо!

— Я маю кулю спеціального сплаву, — не розгубився Євген, — швидше за все у твоїх мечах має бути схожий склад.

Ірбіс щось невиразно пробурмотіла. Вона продовжувала з відразою дивитися на дивну зброю. 

— Де ти її знайшов? — Євген та вогнепальна зброя дуже важко вкладались у моїй свідомості, а тим паче зброя, що мала магічні властивості. 

— Інтернет дає багато можливостей, — тільки й відповів хлопець.

Але Ірбіс замість того, щоб зрадіти, спохмурніла ще більше. Вона категорично відмовлялась відпускати нас з Євгеном на пошуки моєї лихої бабусі та кожні п’ять хвилин споглядала сповіщення в телефоні.

— На цьому сьогодні все! — стомлено сказала вона. — Ніє, чекаю тебе завтра в той же час, на тому ж місці.

Від жаху перед черговим вранішнім підйомом у мене відвисла щелепа. Але ця незручність залишилась непоміченою. Євген вдарив рукою по столу. 

— Хто зробив тебе головною? Чому ти за всіх вирішуєш?

— Чому я вирішую?! — Ірбіс сіла рівно наче струна. Руками побілілими від напруги, вона трималась за стільницю, як мені здавалось, трималась тільки для того аби не вп’ястися руками в хлопцеву горлянку. — Можливо тому, що висліджувала істот ще років з десяти? А можливо тому, що можу зігнути та розігнути гайкового ключа голіруч? А може тому, що пройшла курс підготовки рекрутів під керівництвом справжнього воїна? 

Євген підвівся. 

— Намагаєшся сказати, що ти захистиш Нію краще за мене? 

— Я не намагаюся, я впевнено кажу: я можу її захистити краще за тебе! Навіть твоя сталева іграшка не допоможе, якщо ти не знаєш чого й від якої нечисті чекати!

— Добре. Буде по твоєму, — погодився хлопець. — Поки що. 

Євген сховав пістолет та рвучко крутнувшись на місці, попрямував до виходу. 

— Не сердься, Ірбіс! Для нього все це зовсім незвичне. Він і так добре тримається, — спробувала я заспокоїти її.

— Це мене й бентежить, — майже пошепки відказала дівчина. 

Я побігла за Євгеном, махаючи їй на прощання рукою. Хлопець чекав на мене в автівці. 

— Ця дівчина починає мені набридати, — він натиснув педаль газу, як тільки за мною закрились дверцята.

— Ми можемо їй довіряти, Євгене. Вона знає, що робить.

Хлопець скривився, ніби йому довелось проковтнути лимонного сік. Додому ми їхали в абсолютній тиші. Навіть радіоприймач чомусь відмовився ловити хоч якусь музичну хвилю. Це ще більше зіпсувало Євгенові настрій. 

У мене ще з дитинства дивним чином спрацьовував механізм: коли людям коло мене було погано, я відчувала ірраціональний смуток або жаль. Цього разу я відчула гнів. І хоч жодних об’єктивних причин гніватись у мене не було, додому я приїхала сердита на весь світ. А от самому Євгенові, начебто, стало краще.

— Бережи себе, Ніє! — кинув він мені навздогін.

Удома на мене чекала мама. Вона готувала на кухні вечерю. Чи не вперше за життя, я відчула, що зовсім не хочу приділяти їй увагу. Принаймні не зараз. Але в мами були щодо мене зовсім інші наміри.

— Сонечко моє, де ж ти була цілий день?

— Де я тільки не була!

— Але ж тобі не можна перевантажуватися! — очі в мами блищали, ніби краплинки сліз готові були от-от зірватися та политись стрімкими джерелами. Її, завжди таке стурбоване обличчя, стало майже жалісним, ніби остання радість полишала її страждальне серце.

— Не хвилюйся, мамо, я дуже обережно живу своє життя.

— Так живеш, що й слухавку ніколи взяти. Он воно як! — цього разу в голосі ясно просліджувались образливі нотки.

— Вибач, — тільки й зуміла вимовити я.

— Семен Альбертович дзвонив. 

Я застигла на місці. 

— Що казав? — спитала я найбуденнішим тоном на який була спроможна.

— Казав, що в тебе підлітковий бунт. 

— Підлітковий? Та мені ж скоро вже двадцять! 

— Він каже, що це запізнілий бунт. І ще він стверджує, — мама дуже активно почала нарізати варені яйця для салату, — що я повинна дати тобі спокій. Ти уявляєш? Дати спокій! Рідній дитині!

— А хочеш я більше до нього не піду? — скористалась її розпачем я. 

— Підеш, сонечко моє, підеш. А мені ще треба прочитати про те, що робити з гіперопікою, — вона жбурнула нарізані яйця в миску для салату з такою силою, що вони частково розлетілися по столу. 

Відчуття спорідненості з мамою, яке виникло на фоні неприязні до психолога, змусило мене всміхнутись. Забувши про свій гнів, із легким серцем, я допомогла мамі з вечерею. Це найменше, що я могла зробити після того, як довелось відсторонитись від неї, мати свої таємниці, залишити її у невіданні. 

Смачно попоївши картоплею з яєчним салатом, я розповіла мамі про мої досягнення в навчанні, про те, як мені допомагав Євген, і яким цікавим виявилось програмування. Мама ніжно всміхалась. Якби ж я тільки могла поділитись із нею найважливішим, найпотаємнішим з того, що сталось зі мною за останні кілька тижнів. Однак, здоровий глузд підказував, що незнання для неї значно безпечніше.