Глава 21. Ніхто не зникає назавжди

Десь назовні я чув голоси. Вони бриніли зовсім недовго. А потім цілковита тиша. Глуханя взялася за справу й наче серпом позривала всі шуми. Прийшов її ворог. Але хто? Хто ризикнув своїм життям? Я зосередився на тому, де моя підопічна. І побачив її. Нія висіла в повітрі, не торкаючись землі, закинувши голову. Руки та ноги, неначе лялькові, гойдались з боку в бік. Обличчя зів’яле від болю, безмовне. Вона була поряд. Я відчув її біль, нестерпний та пекучий. 

Жах пригасив усі мої відчуття. Лишалось тільки одна єдина думка. Вона пульсувала в моєму тілі: врятувати Нію за будь-яку ціну. Я заплющив очі. 

— Архангеле світла, прикликаю тебе! — сконцентрував увагу на кожному слові, вкладаючи у заклик усю свою силу. Він повинен прийти. Повинен почути.

— Архангеле світла… — я знову відчув біль в тілі. 

Нію катували. А я безпомічно бив кулаками, закутими у кайдани, стінки свого склепу. Безнадійно, знаючи, що стіни не піддаються фізичному впливу. І продовжував прикликати.

— Архангеле… Дене, врятуй її, будь ласка, — свідомість наче полишала мене. Ніби я пірнув до океанічного дна, чи то піднявся до галактичних висот. Але склепу більше не було. Нічого більше не було, крім тьмяно-синьої порожнечі. 

Зненацька серед безмежного простору з’явився промінь світла. Він ставав більшим, утворюючи кулю, що наближалася до мене. У яскравому промінні я побачив знайоме обличчя Данила. Однак замість звичного темного вбрання на ньому була біла туніка, увінчана золотим нагрудником. На його поясі спочив великий красень-меч у різноколірних піхвах.

— Дене! Треба поспішати! Вона там гине, розумієш! Не втрачаймо часу! 

— Час та простір зупиняються в цьому вимірі, — спокійно сказав він. 

— Що мені робити? Як допомогти? — розгублено запитав я. 

— Допомога інколи буває зайвою. Навіть шкідливо смертельною.

— Але Нія… — я схопився за обличчя, остання надія зникала, помирала в хитросплетінні світобудови. — Навіщо тоді все це? Навіщо надсилати мене? Навіщо турбуватись, якщо вона загине? Зникне назавжди?

— Ніхто й ніколи не зникає назавжди, Максиме. Ця дівчина не така безпомічна, як може здатись. Ти й сам скоро побачиш. 

— Ні! Я повинен захистити її. Як мені позбавитись ув’язнення? 

Ден підійшов ближче та поклав руку мені на плече. Тільки тепер я розгледів вихори чорного пір’я, охайно сховані за його спиною. 

— Подивись на себе, Максиме. 

Розгублено я оглянув своє тіло. Моє вбрання лишалось таким, як і до ув’язнення. Темні джинси та кросівки. Легка куртка, щоб не стримувати рухи та не виділятись на фоні тепло вдягнених людей. Однак щось змінилось у моєму вигляді. Тьмяним серпанком мене огортало ледь помітне сяйво. 

— Я сяю? — скептично посміхнувся я.

— Ти сяєш — це правда! А ще важливіше питання: де твоє ув’язнення? 

— У склепі. Воно магічне.

— Тут і зараз немає жодних кайданів. Ти — вільний дух. І завжди будеш ним. 

— Але…

— Жодна перепона не спинить тебе, якщо ти сам цього не дозволиш!

— Що мені робити тепер?

— Тепер тобі час повертатись!

Повернення до склепу сталось так само раптово, як і вихід із нього. Вільний дух… Розмовляти промовистими натяками, мабуть, вже стало тисячолітньою звичкою Дена. Біль Нії не відчувався. Допомоги чекати не доводилось. Залишалося тільки одне. Не дозволити перепоні мене спинити. Вирватись назовні. Подумки я уявив, як цегла, що оточила мене почала розсуватись. Спочатку з’явились незначні щілини, крізь які, ніби через сито, потрапляли промені світла. Потім отвори ставали все більшими, дозволяючи розгледіти незначні фрагменти будівлі, де розміщувалась моя пастка.

Крізь них мені вдалось розгледіти Нію. Вона так само висіла в повітрі, однак тепер обличчя її було зосередженим та серйозним, а не скривдженим. Окрім моєї підопічної, я побачив Ірбіс. Вона нестримно відбивала атаки песиголовця, розмахуючи блискучим мечем. Коло неї, спиною до спини, бився велетенський змій, у якому я пізнав Кіля по квадратах навколо очей, що так нагадували його власні окуляри. Він також атакував песиголовця, але замість меча розмахував хвостом із великими шипами. 

Найбільшим здивуванням для мене було те, що крізь пелену диму та пилу, я побачив Євгена, який швидко перебігав з місця на місце. У його руках щось зблиснуло, однак я не розгледів що саме. Моя увага повернулась до Нії. “Тримайся!” — хотів крикнути їй я. Але мій голос зник, розтанув у повітрі. 

Саме в цей момент кількість цеглин у моїй тюрмі зменшилась. І мені тепер чітко було видно, як глуханя стоїть здійнявши руки догори. Саме вона мучила Нію якимось невідомим закляттям. Дивне поле світла з’явилось навколо дівчини. Можливо серпанок від чергового замовляння старої безротої відьми. Я мав якнайшвидше вирватись та врятувати її.

Зосередився на залишках склепу. Мить… І вони розлетілися на друзки. Якби глуханя не зібрала всі звуки, було б чутно гуркіт від каміння, що летіло вусебіч та вдарялося в стіни та підлогу. Але весь простір був безмовний. 

Крізь суцільний покров пилу, я намагався розгледіти бодай щось. Зробив найпростіше замовляння ясності. Пил розлетівся, розкриваючи переді мною всіх учасників бою. Раптом щось змінилось в просторі. Зміна відбулась миттєво, разом із поверненням моєї свободи та ясності зору, повернулись і звуки. Вони сповнили повітря, поступово відроджуючи симфонію битви. Удари меча, скрегіт кігтів, шипіння — все повернулося. А отже глуханя анулювала своє закляття.

— Ніє? — дівчина сиділа на колінах, засапана, вона хапалась за живіт. Я швидко підбіг до неї та взяв за руку, одночасно розглядаючи все навкруги та тримаючи напоготові захисне закляття. Однак воно не знадобилося. Глуханя лежала на підлозі ледь притомна. Навколо неї були  встановлені кристали евклазу. Розміщенні певним чином, вони утримували відьму в полоні, з якого не було можливості втекти. 

Почувши страшенний скрегіт кісток, я обернувся. На підлозі коло мене величезний змій стискав у смертельних обіймах песиголовця. Понівечена жертва видала останній хрипкий звук й зубаста пащека обм’якла, застигши назавжди. Ірбіс також не потребувала моєї допомоги. Вона стрімко здійснила випад убік, тим самим спровокувавши атаку свого супротивника вправо. Незграбний песиголовець ледь встиг розкрити лапи для нападу, як Ірбіс миттєво вигнувшись, вдарила катаною, проштрикнувши живіт монстра зліва. Важке тіло впало на підлогу. Дівчина вийняла зброю з мертвого тіла. З меча важкими краплями падала на підлогу кров. Ірбіс невимушеними рухами витерла катану, провівши боком леза штанами убитого звіра.