Глава 25. Щаслива жінка

Я стояла на прохолодному подвір’ї міської лікарні. Увесь простір навкруги завмер, нібито в очікуванні чогось страшного. Розглядала парадний вхід, дивуючись тому, скільки разів моя мама проходила повз ці важкі пластикові двері, як заповзято вона поспішала на допомогу хворим та на підтримку лікарям. А тепер місце її героїзму, стало її пасткою. І все через мене. Я згадувала тата, його очі перед зникненням у пастці вихору. 

Неймовірна кількість подій захлиснули мене того дня. Здавалося, що між знайомством із бабусею та моментом, коли я піду туди, звідки вже можу не повернутися, минула ціла вічність. 

  Те, що Євген хотів довести свою чесність Ірбіс та Максиму, спрацювало на мою користь. Як тільки шум двигуна їх автівки стих, я викликала таксі через додаток у своєму смартфоні. Кіль, як завжди, багато теревенив. І я просто не уявляла собі, яким чином зможу від нього відсапатися. Коли викликане мною таксі під’їхало, він якось дивно поглянув на мене. 

— Для наших ранувато! — захвилювався Кіль. 

— Бо це не наші. — відрізала я грубо. 

А потім зібравши емоції, що накопичились на кінчиках пальців, направила долоні у напрямку Кіля. Емоції в мені вирували страшенні, тому удар видався надзвичайно сильним. Парубок забився й осів, сковзнув по стінці на підлогу. Ще до того, як Кіль устиг отямитися, я прожогом вилетіла на двір та сіла до синього Шевроле.

— Їдьмо скоріше! — задихавшись промовила я. 

Таксист повіз мене на зустріч долі. Туди, де я, можливо, врятую маму, туди, де я, можливо, погляну в очі людині, що мене потроху вбивала з моменту народження. Була ще слабка надія, що я зумію цю людину подолати. Чомусь мені не вірилося й досі, що злим генієм в моєму житті був рідний батько. Однак я була готова до будь-якої зустрічі та до будь-якого фіналу для цієї історії. 

Трохи тішила мене надія, що мої друзі лишились у безпеці. Навіть, якщо Кіль зазнав поранення від моєї атаки, воно було незначним в порівнянні з тим, що на нього чекало б, якби він пішов зі мною. 

Напрочуд легко мені вдалося вказати Максимові зовсім інше місце. Не те, яке повідомив голос в телефонній слухавці. Такий знайомий і такий ненависний мені голос. Голос, психолога, що роками повчав мене та прикидався добродієм. Саме він сказав, де і коли мені потрібно бути. Також він дав мені чітку інструкцію. 

— Своїм друзям накажи їхати до госпіталю за адресою, яка надійде тобі в повідомленні. Скажеш, що там тримають твою маму. Сама ж будь-яким способом дістанься до четвертої лікарні. Там ти була не одноразово. Там ти й знайдеш свою матір. Приходь сама. Бо інакше твоїй мамі — смерть. 

Адресу, яка мені прийшла, я друзям не давала. Вистачило розуму, аби не наражати їх на небезпеку. Вони впевнені, що маму тримають там, де було ув’язнено Максима. До того ж я виграла кілька годин для них, і, сподіваюсь, для мами. Головним завданням було врятувати її, вберегти друзів, а мій власний порятунок залишався бажаним, однак не обов’язковим. Чомусь від цього усвідомлення ставало легше. Ніби кам’яна брила відповідальності, що лежала на моїх плечах, раптом стала легшою, зменшилась у розмірах. 

Я ще раз оглянула місцевість. Вечір вже поглинув сірі барви ранньої весни. Але повітря безсумнівно дарувало надію на потепління та скоре пробудження нового життя в соковитій зелені дерев. Поодинокі автівки залишали позаду будівлю, насичену запахом спиртового розчину. 

Центральний хід був зачиненим. Але залишався завжди той, куди приїжджали машини швидкої допомоги. Тому, набравши в груди свіжого повітря, я повернула ліворуч. Минувши, навкіс подвір’я, прошмигнула до приймальні зовсім непоміченою. Бідно вдягнений чоловік лежав на старезних брудно-коричневих стільцях та гучно сопів. Я пройшла повз нього, встигнувши відчути різкий кислуватий сморід тяжкого похмілля, що надходив від нього.

Швидко згадавши де саме в цьому вирії сірих стін вмонтовано ліфт, я покрокувала туди. Ліфт відчинився одразу, ніби розуміючи, що моєї рішучості може на довго не вистачити. Чим ближче він здіймався поверхами, тим відчутніше била кров у скронях. Я дихала глибоко та повільно, як навчала мене Ірбіс. На кінчиках пальців все ж відчутно роїлися пекучі іскри сильних емоцій. Моїх емоцій. Найбільше з яких переважав страх. Коли двері відчинилися, я важкими кроками ступила на помружений лінолеум, що вкривав увесь дев’ятий поверх відділу неврології.

Я пам’ятала ще з дитинства, як після школи інколи траплялося потрапити до мами на роботу, як мене пригощала смаколиками мамина напарниця. Мені вдавалося посидіти за столиком у медсестринській кімнаті. Відтоді зовсім нічого не змінилося. Тож я знайшла ту кімнату, яка була дещо схована за широкими колонами, що розподіляли поверх на три частини. Двері були ледве причинені. Через щілину, що утворилась між рамою та дверима проливалось м’яке жовте сяйво. Я пришвидшила кроки та затамувала подих. Намацавши ручку дверцят, потягнула її на себе. Розвертатись було запізно. Або пан або пропав. Увесь свій страх я зібрала на кінчиках пальців, готовлячись до удару. 

У самій кімнаті було тепло та затишно. Замість страшного обличчя глухані або ж моторошної пики вихору з-за робочого столу до мене всміхалась моя мама. 

— Мамо, з тобою все добре? Він сказав… — я оглядала закутки маминого кабінету, силуючись знайти когось, хто міг там сховатися. Однак крім нас із мамою всередині нікого не було. 

— Зі мною все добре, — лагідно мовила мама, — навіть краще ніж будь-коли.

Вітерець, що линув до кабінету через відчинену кватирку, посилився, від чого розпущене волосся мами затулило їй обличчя. У той момент чи то від світла лампи, чи то від радості, що з нею все гаразд, мені здалося, що мама помолодшала. Нечисленні зморшки на її обличчі заховались у грі світла та тіні. Переді мною сиділа абсолютно щаслива та вродлива жінка.